
1001 книга, которую нужно прочитать
Omiana
- 1 001 книга

Ваша оценкаЖанры
Ваша оценка
Человек выживает благодаря свой способности забывать.
Варлам Шаламов
Аннотация не преувеличивает, сообщая, что это, возможно, одна из самых сильных книг о войне, которые вы когда-либо читали. Её чтение далось мне нелегко. В книге не больше 200 страниц, но я была вынуждена делать перерывы.
Славенка Дракулич написала роман, основанный на реальных событиях. История, которая делает больно и словно выкачивает кислород из окружающей вас атмосферы. Честная, пронзительная и важная история о женщине, которая нашла в себе силы пережить ужасы войны.
Место действия - Босния в начале 90-х гг. Война, начавшаяся в распадающейся на части Югославии, требует всё больше душ, разрушает всё больше судеб и прогоняет надежду с пропитанной кровью и болью земли. Война превращает обычных людей в чудовищ, способных на худшие из мыслимых преступлений.
S. только что родила здорового мальчика в шведской больнице. Она смотрит на ребёнка с опасением. Она не хочет брать его на руки, боится прикоснуться к нему. S. пытается противостоять болезненным воспоминаниям.
Главная героиня - молодая двадцатидевятилетняя женщина родом из Боснии. Её отец - боснийский мусульманин, мать - сербка. Она выросла и получила образование в Сараево. Потом переехала в деревню, где стала преподавать в местной школе. Скоро её жизнь будет поделена на «до» и «после».
Это произойдёт в тот день, когда вооружённые мужчины захватят деревню и заставят всех её обитателей - мужчин, женщин и детей - сесть в подогнанные по случаю автобусы и навсегда оставить свои дома и прежние жизни. Это событие стало границей, разделившей прошлое и настоящее S.
В прошлом у неё были семья, друзья, работа и отдых. В настоящем есть только страх, ощущение собственного бессилия, ничем и никем несдерживаемая жестокость, насилие, боль и смерть. В день, когда молодой парень с ружьём пришёл за ней, S. впервые почувствовала, что её жизнь больше ей не принадлежит. Тогда она в первый раз увидела себя словно со стороны.
Героиня не раз будет справляться с невыносимыми ситуациями, отстраняясь мысленно, представляя, что всё это происходит не с ней.
Солдаты, которые атаковали деревню и её жителей, говорят на том же языке, что и их жертвы. Возможно, кто-то из них учился в школе, где преподавала S.
В глазах сербских солдат S. «виновата» в том, что у неё «неправильная» кровь.
Вместе с другими жителями деревни, героиню отправляют в лагерь, где все задержанные будут спать на голом полу и терпеть ежедневные унижения. Им не остаётся ничего другого, как день за днём пытаться выжить.
Запах смерти, в прямом и переносном смыслах, пропитал это место. Воздух в лагере насыщен ненавистью.
Как все эти ужасы стали возможны? Когда и почему вежливый сосед превратился в смертельного врага? Почему одна группа людей, поверив в своё «превосходство» над другой, устроила этническую чистку?
S. не знает точных ответов. Может ли кто-то быть уверен, что он их знает?
Судьбы пленников в лагере ужасны. Мужчины и мальчики будут в основном убиты. Многих пытают.
Женщины и девочки постоянно подвергаются унижениям и издевательствам. Изнасилования, побои, смерти. Всё это повторяется как в кругу ада. Даже самые юные не избавлены от т.н. «женской комнаты» в лагере. Цель мучителей – дегуманизировать людей, максимально их унизить. Одно из средств - сексуальное насилие.
Вряд ли кто-то сможет забыть лагерный опыт. Солдаты-насильники, обманутые начальниками и разного рода агитаторами, часто пьяные, не исключение. S. понимает, что они в основной своей массе разрушенные изнутри люди. Впереди тех из них, кто останется жив, ждут мрак и персональные призраки. Не условный Ратко Младич, а они насиловали, пытали и убивали в том лагере, огороженном колючей проволокой. От этого, от себя самих им никуда не убежать.
Прекрасно передано, как героиня, уже оказавшись в лагере, анализирует своё нежелание до последнего признавать реальность войны и убийственной вражды, свои попытки отрицать то, что в какой-то момент стало почти неизбежным.
S. многое открыла для себя в неволе.
Порой, чтобы выжить, нужно жить от одного момента к другому.
Человек слаб. Лучше не искушать его соблазнами.
Страх может проявляться в отсутствии каких-либо эмоций, в тотальной пустоте.
Невозможно сравнивать ужасы. Возможно, не следует даже их описывать. В любом случае, надежда, что кто-то сможет тебя понять, очень слаба.
Женщины, те, которым удастся выжить, будут обменены и отправлены в Хорватию в лагерь для беженцев. S. будет среди них.
Далее судьба беженца, утратившего свою страну, приведёт её в Стокгольм. Глубоко травмированная, молодая женщина ещё долго будет бороться с последствиями войны. Но она жива.
Она не позволит «им» победить. Не позволит ненависти победить.
Таким образом история завершается на умеренно оптимистичной ноте. Надежда на будущее дышит. Она не была уничтожена в том лагере, который загубил множество ни в чём неповинных людей.
Существует экранизация с точным названием «Как будто меня там нет» (2010).
Кадр из фильма

Боснійська війна ставить велику печатку на житті С. та її співвітчизниць. 1992 рік, чоловіків призивають на війну, беруть в полон, розстрілюють. Жінок та дітей відвозять в концтабори та конфіскують майно, житло спалюють, собак та худобу на прив'язі залишають в пустих селах. Це щоденний страх перед незвіданим.
С. молода міська вчителька, яка потрапила в село на роботу. Звідти не питаючи її документів жінку відвозять в концтабір, де серед сотень жінок її та ще декількох вибирають для "жіночої кімнати". Це місце, з якого п'яні та озлоблені солдати вибирають на ніч дівчину, яку будуть гвалтувати гуртом, бити та знущатися морально. І не має значення, красива ти, розумна, чи навіть переступила поріг дитинства.
Вже після звільнення (обміну полонених) С дізнається, що вагітна. Вона приймає рішення народити цього "паразита", що існує в її тілі і віддати на всиновлення. Вона, як і сотні інших жінок в країні має не великий вибір-вбити при народженні, віддати іншій сім'ї, чи ростити дитя якому буде розказувати історію про батька-героя, що загинув, або все життя мовчати про нього.
Важка та сильна історія, яка не залишить байдужим нікого. Книга-щоденник історії яку не висвітлюють, яку замовчують. Випадки, де жертву звинувачують, а тирана приховують і не притягають до відповідальності. І навіть коли минає час, ніхто не прагне шукати винних, закриваючи очі на масові вбивства, грабунки і тисячі скалічених життів, що ще не один десяток років будуть відгукуватися в пам'яті.
Такі історії варто знати, про них пам'ятати і розповідати іншим. Бо війна, це не просто руйнація майна чи протистояння влади, це перш за все історія кожної людини, яка вже не буде переписана.
⠀

Така маленька рожева книжечка.
Здається, що на її сторінках на вас чекає мила, безтурботна історія.
Але ні...
Ця книжка витрясе із вас всю душу. Ви будете плакати і не розуміти, чому люди роблять таке?! Чому ця звіряча натура ніяк не покине, здавалося б, цивілізованих людей?!
Книга чесна, відверта, але може дуже сильно тригерити.
Якщо тема війни та насилля над жінками для вас заважка - не читайте цю історію.
Я сама два роки збиралася з духом, щоб прочитати її.
Читала по 10-20 сторінок в день - і відкладала, бо більше просто не могла.
Літо 1992 року. Молода боснійка С., прокинувшись вранці, навіть не уявляла, що вже надвечір її життя зміниться раз і назавжди.
Село, де вона працювала вчителькою, окупували сербські солдати.
Всіх місцевих чоловіків розстріляли, а жінок завантажили в автобуси і відправили в концтабір.
А вже там, красивих молодих дівчат "оформили" в так звану "жіночу кімнату".
І кожну ніч, сотні солдат приходили в цю "кімнату" ґвалтувати та знущатися над жінками.
Хтось після такого помирав...
А ті, що вижили і розкажуть цю історію.
Зокрема наша головна героїня С.
Вона вижила і була звільнена.
Але і після звільнення, концтабір її не відпустив - жінка дізналася, що вагітна і робити аборт вже запізно, їй треба народити дитину своїх катів...
На сторінках цієї книги, ми читатимемо про її спогади, роздуми і спроби зібрати своє життя знову докупи.
Знаєте, що найстрашніше в цій історії?
Все.
Війна, яка так чи інакше зламає життя кожному.
Люди, що перетворюються на звірів, бо у них є зброя в руках.
"Занепокоєний" світ, який просто "не помічає". Не помічає війни, концтаборів, вбитих чоловіків та зґвалтованих жінок.
"...тут, навколо мене люди, які зручно вмостилися у байдужому світі, що бездоганно функціонує. Війна? Яка ще війна".

S. does not condemn the woman. She learned in the camp that people are weak and that it is not good for them to be confronted with temptation. The tiny dead body in the black head-scarf is the saddest sight S. can remember. That cold night in the ruins of the house, the image enters her dream and she knows that she will never be free of it again. The image of the little black bundle in the woman’s hands is imprinted on her memory forever, the image of a woman sacrificing a child to the war because the war is stronger than both she and the child.

It would have been better if she had spent the night in the woods, she would have felt less endangered by animals there than she does by people here. Their menacing presence can still be felt in the house. This devastation is the work of human hands. Just like the death of the new-born infant at the hands of a woman who was supposed to be his grandmother.

A. dies three days later. The wound on her forehead had already started to heal and a fresh reddish scar was beginning to appear under the scab.
The worst thing for me was that this young man really did know her, he had been a friend of her brother.














Другие издания


