Valse mélancolique. Вибрані твори

Три долі - не новий сюжет для української літератури. Власне, Марко Вовчок уже в 1860 році написала однойменну психологічну повість. Проте Ольга Юліанівна створює твір абсолютно нового спрямування. В цьому фрагменті (так авторка визначає жанр твору) вона розробляє питання фемінізму емансипації. Три жінки, які живуть разом, як задумувала О. Кобилянська, символізують єдність трьох мистецтв: слова, музики та малярства. Ганнуся (прототип - Августа Кохановська, подруга Ольги Кобилянської) - молода художниця, Артистка, що вважає себе улюбленицею долі. Примхлива, часто груба до своїх товаришок, ця самовпевнена дівчина вважає, що одруження та виконання жіночої роботи, материнство - то свідомий вибір, який можна зробити лиш тоді, коли це сприяє ще "щиріше віддаватися штуці". Софія (прототип - Софія Окуневська-Морачевська, подруга Ольги Кобилянської, перший доктор медицини в колишній Австро-Угорщині) - музикантка, що має непросту долю (наречений утік, батько помер, мати хвора, в інвалідному кріслі). Цей образ найбільш любовно виписаний (літературознавці вважають, що саме таким і є вибір авторки). Оповідь ведеться від імені Марти - простої дівчини, що мріє стати вчителькою і досягає цієї мети. Вона реалізує себе і в жіночому плані (традиційному, якому так протистоїть Ганнуся). Її щастя заслужене й тривке, бо вона сама - його коваль і берегиня. Неоромантичний твір "Valse melanclolique" став маніфестом українського модернізму, у ньому по-новому, гостро постає проблема відповідальності митця за власний талант.

Знову привіт від моєї шановної пані Кремінської. Навіть погортала конспект, щоб згадати, прикладом чого був цей твір. Царівну Наталку порівнюють з Попелюшкою. Тільки Попелюшка з дому мачухи потрапила на бал і одразу до прекрасного принца в обійми, а от Наталці довелося стерпіти, окрім гноблення тітки та усвідомлення повної самотності у цьому світі, розчарування в коханому колись чоловікові, і не одне; розчарування у власних здібностях; спроби жити відносно самостійно у наскрізь чоловічому світі, де жінка може бути тільки вчителькою, швачкою, літераторкою або "товаришкою". Вона побачила, що таке приязність і небайдужість людей і врешті діждалася свого принца, діждалася свого "полудня". Це чудовий, цікавий, сповнений емоцій, переживань та роздумів твір, і я не розумію тих, хто складає шкільні програми, адже "Людина" з тієї самої програми надовго відбила мені бажання взагалі брати до рук твори Кобилянської. І не краще було би читати "Царівну"? Теми ж начебто перегукуються, питання одні й ті самі піднімаються, але подано все набагато цікавіше. Мабуть, я просто чогось не розумію.

Чем больше я выхожу за рамки поспешно пролистанного в школьные и университетские годы минимума, чем внимательнее я вчитываюсь в «программные» книги по украинской литературе, тем сильнее и чаще меня охватывает гордость за свою страну и восхищение потрясающими украинскими авторами. Повесть «Царевна», написанная еще в конце 19 века, настолько пронизана рефлексиями на тему феминизма, настолько наглядно изображает судьбы разных женщин, выбирающих и выбравших между «феминизмом или мазохизмом», а также последствия такого выбора, настолько убедительно доказывает в целом, что у каждого есть свой выбор и право взять синюю или красную таблетки, отключиться от системы или вообще не размышлять об устройстве мироздания, что мне приходит мысль о том, что ведь сбылось то, о чем писала Ольга Кобилянська: полдень для ее народа настал. Пусть пока и литературный:)