Портрет Дориана Грея

Автор любит эстетику и красивые вещи. Это видно. Автор построил собственную философию эстетизма и активно ее продвигал. И это видно. Автор страдал тяжёлой графоманией. И, к несчастью, это тоже видно. Будь в книге на треть меньше текста мы бы получили интересную историю Дориана Грея, полумистическую, полутрагическую и самое главное - интересную. Актуальные и по сей день вопросы поднимаемые в произведении действительно интересны, ровно как интересно наблюдать за духовным развитием главного героя.
Но из-за чрезмерно развернутых описаний и фигур речи, иногда можно потерять смысл высказывания и интерес к чтению.
Читать советую на свой страх и риск.
6/10

Разочарован... Из того, что видел/слышал/читал ранее о Дориане Грее, сложилось обманчивое впечатление чего-то мистического, завораживающего. Однако после прочтения первоисточника всё это улетучилось, как фантастический сон. Не спорю, в произведении затрагиваются важные моральные проблемы, так сказать "вечные", но само повествование довольно нудное и наполнено, на мой взгляд, избыточным описанием и пустыми диалогами (хоть в них и встречаются занятные мысли). Действия мало и оно развивается оооочень медленно. Возможно для глубокого понимания одного прочтения мало, но перечитывать не хочется.

Роман «Портрет Дориана Грея» насквозь прошит цинизмом и лицемерием. На каждое «ибо», есть своё «отнюдь», выраженное в огромном количестве цитат. В каждой фразе, в разном возрасте, человек найдёт для себя свой смысл, а может и не найдёт его вовсе.
Сначала может показаться что всё будет связано с «иными» силами, но нет, такой момент не только не мешает, он наоборот помогает выявить главную мысль. Автор показывает все грехи, присущи «высокому» обществу, показывает то, что человек – раб обстоятельств, в которые иногда он сам себя и загоняет.
Стоит отдать должное языку, манере и стилю написания романа.
Таким образом роман «Портрет Дориана Грея» стоит читать тогда, когда ты готов к тому чтобы услышать опровержения всему, что верил раньше.

Кто не остановится на первой ступени греха, дойдёт до последней.
                      Ричард Бакстер


Дориан Грей - олицетворение гедонизма и абсолютное отражение его губительности, как губительно всё то, что употребляется с чрезмерной страстью, будь то шоеолад или вино(а вино и подавно губительно, если не знать меры).

Мистер Грей – наглядный пример того, как легко испортить юное, чистое помыслами и деяниями, сердце, и как легко придать форму пластилиновому ещё интеллекту.
Как важно влияние извне, как сильно дурная компания влияет на неокрепшие умы инфантов. В глупости таится страшный бес.

Лорд Генри – искусно замаскированный дьявол, ловко находящий ахиллесову пяту у своих собеседников, поражает их и наслаждается зрелищем. Дориан лишь игрушка в его руках, смазливая, но не углубилось в его голове личное принятие мира, а человек неопытный и несформированный становится жестоким в играх сатаны, каким и стал ГГ.

За все проступки приходится платить дорого. Своей душой, и разложение её гораздо более зловонно, чем гниение трупных остатков.

5/5

Звісно, цей роман всі прочитали в школі, і я пам'ятала лише основну лінію, та й назва говорить нам, про що він. Вирішила перечитати в рамках завдання "Вікторіанський роман". Добре, що тепер українські книжки можна купити в ел. вигляді, я з задоволенням скористалася такою можливістю.

Щоб зрозуміти цей роман, потрібно знати про те, хто такий Вайлд і якими були його життєві цінності. Інакше роман сухий, прісний, моралізаторський і нецікавий. Для кращого розуміння я почитала критику і продивилася кілька лекцій на ютюбі. Тому якщо розглядати його як ілюстрацію життя і маніфест світогляду Вайлда, то роман цікавий. Якщо читати його у відриві від контексту, то бачимо чоловіка, який живе у вікторіанські часи, живе сам, має незалежні і відмінні від прийнятих у суспільстві погляди. Живе в своє задоволення, і напевно, не завжди його поведінка гірша за життя інших людей. Та все ж його дуже засуджують в суспільстві, всі від нього сахаються і ніхто не хоче бути його другом. Хоча жодних гріхів його не описано, крім того, що дівчина Сібілла, актриса, яку він знав тиждень, драматично покінчила життя самогубством, коли він її відштовхнув, але про це знають одиниці. Усе інше описано досить туманно і без деталей. Відвідини борделів, вживання наркотиків. Але не факт, що якщо б його діяння назвали і почали роздивлятися прискіпливо, то вони були б такими вже жахливими, принаймні як для нашого часу. Ну і убивство Бейзіла в кінці, але воно було, як і все, надто драматичне, награне, на позір.

Герої геть непереконливі, картонні, несправжні. Характери нерозкриті, здебільшого від них маємо лише розлогі просторікування. Їх там троє: сам Доріан Грей, художник Бейзіл і лорд Генрі. Сам Вайлд казав, що ці всі герої символізують якісь сторони його особистості.

І от з одного боку, книжка має гарні яскраві описи, що вражають уяву. А з іншого - довгі малозв'язні висловлювання про красу, мистецтво і мораль з вуст то одного, то іншого героя, які пробігаєш очима, але вони не будять абсолютно ніяких струн душі.

Я рада, що нагадала собі його, але більше мабуть читати не буду. Не вразило, нецікаво.