The Perfect Stranger

Про справжню зиму в Бостоні зазвичай ніхто не попереджає. На листівках усе таке гарне, засніжене, люди на вулицях, білі клубки пари на морозі.
Вовняні пальта й теплі непромокальні черевики тільки додають чарівності. Але вам не розкажуть про суцільні страждання. Як мерзнути, коли чекаєш на автобус, коли йдеш на зупинку, як вічно дере в горлі, як на роботі всі кашляють. Як у вбиральнях та вестибюлях під ногами хляпає талий сніг. Як ми поволі розмерзаємося всередині. Порепані губи, червоні носи, пересохлі долоні. Як кусаються грубі светри. Як хочеться цілу зиму не виходити з дому. Як вічно хочеться зігрітися.
А ще ця важка гнітюча сірість. Пізньої осені небо затягується густими хмарами й цілими тижнями залишається похмурим, готовим будь-якої хвилини засипати вас снігом чи залити дощем. Холод туманом зависає просто над землею, наче марево. Усі закутуються в декілька шарів одягу, бо так чи інакше мусять виходити на вулицю. З уст, наче дим, вириваються білі клубки пари, коли ви розминаєтеся з кимось у натовпі.
Тебе, здається, ніхто не помічає. Під пуховиком, шарфом, намотаним по самі очі, у натягненій на вуха і волосся шапці може бути хто завгодно. Вовк в овечій шкурі. Вівця – у вовчій. І тому, нехай скільки на вулиці людей, потенційних свідків від цього не більше, а навпаки менше.