Кажется Эстер

Чи місце залишається тим самим місцем, коли на ньому вбивають, тоді закопують, підривають, викопують, спалюють, перемелюють, розвіюють, мовчать, насаджують, брешуть, скидають сміття, затоплюють, бетонують, знову мовчать, відгороджують, арештовують скорботних, потім встановлюють десять меморіалів на рік, поминають своїх жертв або вважають, що не мають із цім нічого спільного?
Хотіла б я розповісти про цю прогулянку так, ніби можливо замовчати, що і моїх родичів тут убили, ніби можливо бути абстрактною людиною в собі, а не тільки нащадком єврейського народу, з яким мене пов’язує пошук відсутніх надмогильних каменів, ніби можливо бути такою людиною і гуляти в цьому химерному місці, що називається Бабин Яр. Бабин Яр – частина моєї історії, і іншого мені не дано, втім, я не через це тут, чи не лише через це. Щось веде мене сюди, бо я вважаю, що немає чужих, коли йдеться про жертви. В кожної людини хтось тут є.

Як турист ти мусиш визначитися, з якою катастрофою входиш до міста: Варшавського повстання чи гетта, так ніби було дві Варшави, а дехто й справді вважає, що їх було дві, розділені часом і простором. У Старому Місті будинки носять таблиці, як ветерани медалі, таблиці посвячені Варшавському Повстанню, їх так багато, що на них могли би спертися не тільки кам’яниці в центрі, але і цілий польський народ. До війни у Варшаві вірили, їли й говорили по-єврейські, на відміну від Києва мого дитинства. І ось тепер сліди цього життя справляють враження чужорідних тіл. У 1939, коли почалася війна, у Варшаві жило мільйон людей, з них тридцять дев’ять відсотків євреї. Не перестаю дивуватися, як і вбивці, й ті, хто поминають убитих, завжди достеменно знають, як рахувати, для мене це число тридцять дев’ять змінило все. При тридцяти дев’яти вже не йдеться про ми і вони, а про ти і твій сусід, думала я, про кожного другого чи третього, про тебе й мене.
Як поминати цю половину міста? І як тут ще можна жити?