Бемби

Бембі кинувся за нею. Один крок, другий... Далі це вже були не кроки, а легкі стрибки, його ніби щось понесло над землею. Бембі здавалося, що він летить у повітрі, майже не торкаючись землі. Він не тямив себе. Трава чарівною музикою шелестіла йому біля вух, м'яким пухом, ніжним шовком гладила по боках. Бембі то виписував кола, то стрілою мчав уперед, а мати стояла на місці й, затамувавши подих, стежила за ним, повертаючи голову туди, де він пробігав. Син грався...
Досі Бембі відчував небо, сонце і зелений простір тільки тілом: йому приємно гріло в спину, він міг вільно, рухатися і, глибоко дихаючи, пив тепло сонця. Аж тепер він почав сприймати очима всю красу лугу, відкриваючи на ньому нові й нові дива. Тут не те, що в лісі, - ніде не було жодного вільного клаптика землі. Всюди,стебло повз стебло, буйно пнулися вгору розкішні трави. Вони лагідно нахилялися вбік, даючи дорогу , і примирливо випростовувалися знов. Зелений килим трав був усіяний, наче зорями білими стокротками, китицями фіолетової й червоної кашки, яскравими золотими головками кульбаби.

Бембі стрибнув уперед. Невимовна радість з чарівничою силою охопила його, і він умить забув про свій страх. У гущавині він бачив над собою лише верховіття дерев, і тільки де-не-де крізь них пробивалися блакитні цяточки неба. А тепер йому відкрилася вся безмежна блакить, і він, сам не знаючи чому, відчув себе страшенно щасливим. У лісі Бембі майже не знав сонця; він бачив там тільки широкі смуги світла, що пробивалися крізь гілля, та золотаві плями на листі дерев. А тепер він раптом опинився в сліпучому сяйві, в ласкавому царстві тепла й світла; чудесна, владна сила закривала йому очі й відкривала серце. Бембі неначе сп'янів і зовсім не тямив себе. Він підстрибував на місці - три, чотири, п'ять разів. Інакше він не міг - його так і тягло скочити кудись у височінь. Його молоде тіло так напружувалось, він так глибоко й водночас легко дихав, разом з пахощами лугу в нього вливалося стільки відчайдушної радості, що він не міг не стрибати. Адже Бембі був дитина. Якби він був людською дитиною, він би голосно кричав від щастя. Але він був оленям, а олені нездатні виявляти свою радість так, як люди. Ван радів по-своєму - напружував ноги, вигинав спину й підскакував

Раннє літо. Дерева стоять нерухомо, простягнувши руки-гілки до блакитного неба, з якого сонце ллє на них свою життєдайну силу. Жива стіна кущік укрита цвітом, ніби червоним, білими й жовтими зірочками. На деяких уже вдруге з'явилися пуп'янки; ніжні, міцні й решучі, вони густо сидять на тонких гілочках, схожі на маленькі стистнуті кулачки. Зелений килим на землі теж усіяний дж квітками і вабить багатством барв. Усюди пахне свіжим листям, квітами, вогкою землею й зеленим пагінням. Від світання до заходу сонця ліс дзвенить на тисячу голосів - бринять бджоли, дзижчать оси, гудуть джмелі