Сад Гетсиманський

"Загально всі вирішили, що поженуть їх поближче до північного бігуна, а може, навіть висадять на крижину, як Чкалова. Симпатичний і наївний професор, як великий дітлах, побивався: як же він вчитиме кравецтво, коли невідомо, як там, з чого там і що там треба буде шити. А Руденко з найсерйознішою міною малював для нього перспективу та все потішав, щоб не журився, бо там ні кравецтво, ні вся інша морока, якої люди тут вчаться, зовсім не буде потрібна, бо там буде інша робота.
— Яка ж буде робота, товаришу Руденко?
—Пустякова.
—Ну ж скажіть. Ви знаєте.
— Там багато білих ведмедів. Так от треба буде їх ловити.
— Білих ведмедів?!
— А ви ж думали Але не журіться, норма пустякова.
—А яка ж норма?
— Всього три штуки на одного. Щоденно.
— Боже мій, боже! А як же ж їх ловити, як я не вмію!?
— Нічого. Не святі горшки ліплять.
Камера беззлобно потішалася, а професор навіть того не помічав. Звідки йому — старенькому професорові старогебрейськоЇ мови, що вперше сидів у тюрмі і невідомо за що, — звідки йому було знати, які саме норми будуть там, куди його обіцяв запроторити слідчий. А обіцяв. І саме на північний бігун. Професор все сприймав за чисту монету. Тим більше, що він був глибоко певен, що в цій країні нічого нема неможливого, особливо певен у могутньості НКВД і що саме тут все можливе. Коли вже з нього — старенького й безобидного жерця науки — зроблено страшного терориста, і він вже навіть сам не певен, чи не був він ним справді, то тут все можливе. Все можливе. І він не давав Руденкові спокою з тими проклятими ведмедями, з жахом задивляючись у таку невідрадну перспективу. Аж поки Руденко не зжалився над ним і не спростував свого чудесного проекту, пояснивши сумно, що, на жаль, «не ми будемо ловити білих ведмедів, а навпаки — білі ведмеді ловитимуть нас, дорогий професоре!»"

"В цій камері Андрій взнав про існування щонайменше мільйона контрреволюційних організацій в СССР, крім тих, що були вже йому відомі. Просто дивно, як та совєтська влада досі трималася й на чім вона трималася! А організації були такі, що однієї б вистачило ту владу повалити й розвіяти на порох. Скажімо — організація колишніх червоних партизанів, яка нараховує сотні тисяч жахливих «терористів, повстанців і диверсантів, підтримуваних ідейно всім фашистівським і капіталістичним світом». А ще ж організація РОВС (руський офіцерський союз). А зо дві сотні українських «страшних повстанських і терористичних організацій!» А організація шпигунів! А терористична організація спортовців яка «очолювала й використовувала в контрреволюційних цілях всі маси спортовців України й СССР». А це ж грубі мільйони найздоровіших та ще й добре наспортованих людей! А організація мисливців і рибалок, які, кожному відомо, всі навіть вдають рушниці й по кілограму пороху та шроту завжди про запас.
А організація комскладу РККА! А організація вчителів! А організація прокурорів! А організація залізничників України під проводом Малія!? А організація студентів! А організація інженерів? А організація письменників! А організація митців! А організації вірмен, персів, німців, турків, корейців, молдаван і циган… А, нарешті, організації вегетаріанців та взагалі безліч організацій усіх незадоволених з нестачі галош та цибулі.
Абсурд? Абсурд. Але все це є, і на все це понаписувані й навіть «щиросердно» попідписувані безліч протоколів, і за все це люди ось так сидять і чекають смертної кари або каторги.
Коли ж до того додати існування справжніх петлюрівців, хвильовистів, шумскістів, троцькістів, дашнаків, бухарінців, правих, лівих і перпендикулярних «уклоністів», сіоністів, соратників Тухачевського тощо, тощо, то просто дивно, як та совєтська влада все – таки тримається. Це належить до найбільших чудес світу. Це не сьоме вже, а восьме чудо світу. Сьомим чудом є цей ось корпус, що стоїть і не розсипається,
хоч в його череві товчеться зразу а десять тисяч чоловік «страшних ворогів народу», а розрахований він царським будівничим всього на кілька сот людей. Хіба це не сьоме чудо світу?"

"І багато ще було надзвичайних людей в цій камері. Ба, всі люди тут були по – своєму надзвичайні, й про кожного з них можна багато, дуже багато сказати. Кожен з 340 був чимсь оригінальний, і щоб їх усіх охарактеризувати, треба написати окрему велику книгу. Починаючи від токаря з ХТЗ та агронома з колгоспу й кінчаючи високим інженером та професором Марксо – ленінського Інституту — всі вони були варті окремої уваги. «Діла» ж у них були найрізноманітніші і часом найфантастичніші, а часом надто вже безглузді й смішні. Тут були ті, що сиділи за велику «диверсію» й «за галоші» (насмілилися десь сказати, що в крамницях совєтських бракує галош), за те, що були колись за кордоном, і за те, що не були за кордоном, за те, що збудували не так завод, і за те, що той завод слідчому здумалось «зірвати». За те, що в колгоспі чомусь здохла стара кобила, і за те, що чомусь помер після пиятики начальник політвідділу МТС. За свастику, намальовану на вчителевому черевикові, й за криво намальовані вуса «вождя» на мистецькім панно; за те, що назвав життя «собачим», і за те, що назвав цибулю «совєтським салом». За те, що не був у червоній армії під час революції, й за те, що в ній був саме під час революції; за те, що не був у партії, й за те, що якраз був у партії. За те, зрештою, що нещасливим уродився й що такий випав жереб. В багатьох районах РВ НКВД дістали плани (все бо в цій країні плановане) — плани ліквідації «ворогів народу» — їм доведено план «до району», а вони вже довели його «до двору», бо мусили вибирати: або виконати план «боротьбі з ворогами народу», або не виконати того плану й сісти самим, як сідали всі за невиконання будь – якого плану. Виконуючи план, начальники на місцях хапали всіх, на кому спинялася їхня увага, й план таки виконували. А тепер же ще план треба перевиконати, та не як – небудь, а по – стахановськи — на двісті процентів. І попливли «вороги народу» в тюрми рікою."

Він, очевидно, дуже тішився, коли люди не могли виконати природних потреб, і, виганяючи їх, глумився. Для в’язнів він був карою божою, втіленням найбільшої мерзоти. Так було й на цей раз. Ще не встигли люди розглядітися, як відчинилися двері й наглядач, розмахуючи величезною в’язкою ключів, зарепетував:
— Виходь!!
— Але ж, гражданін…
— Виходь, сволота!! — і без дальших розмов почав викидати до коридору за руки тих, що с краю.
— Галло! — сказав Андрій спокійно.
— Ми маємо десять хвилин від самого «товариша наркома», і не заважайте нам.
Але це тільки більше роззлостило наглядача. Він закипів, затупотів:
— Я тут тобі нарком! Я тобі ось як дам!.. Виходь всі! Тоді Андрій спалахнув і крикнув перше, що видалося найпридатнішим, щоб лякати живих і мертвих:
—Завербувати його!
— Завербувати!!! Завербувати!!! — закричали всі в один голос. .
І сталося чудо — наглядач сполотнів і аж рот роззявив, наче його стукнули по черепу обухом. Поворушивши беззвучно губами, він гримнув дверима і вже не відкривав їх не те що 15 хвилин, а цілих півгодини. А відкривши після того, як всі помилися й причепурилися, вже не кричав, а промовив тихо, хрипко, не своїм голосом:
— Вже?.. Виходьте…
Людину не можна було впізнати.
Безперечно, він задихався від злоби, але й безперечно, що він задихався від страху й був, як побитий пес.
Очима намагався не дивитися ні на кого.
А завербувати ж так просто — сказати, що ось такий ось наглядач передавав у камеру заборонені речі. І все.

"Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким «народ»!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе «карающу десницю», пролетарське правосуддя, яке не знає милосердя. Все повторюєте, що ви залізні… Але проти нас, проти народу, проти нашої крові ваше залізо — це тільки олово… І мені вас жаль…
Ви мені говорили про дівчину…
Ви мені говорили про матір…
Ви, здається, говорили про дітей, про любов, про щастя, — уживаючи й ці аргументи, щоб розчавлювати нас, щоб добивати нас…
Так от, — ви нас розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розіб’єте плашма об підлогу…
Ви чуєте, як «він» там кричить? Дивіться ж мені в лице!! — підніс Андрій голос.
— Дивіться в лице!!! — і далі карбував кожне слово.
—Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя.
Ми вас переслідуватимемо все ваше життя…
Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя…
Ви слухатимете шепіт коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем, «як паротяг», заглушаючи для вас цілий світ і голос коханої…
Ви обійматимете своє щастя, але не зможете ним оволодіти — ми кричатимем і витимем і ви прокленете той час і годину…
Ви одружитесь, але втічете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас — мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимем так, що ви не здібні будете прикласти уст і напитися з келеха любові…
Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик...
Ви чуєте??!
Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам.
Ви втратите радість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам — ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров; а коли ви схочете шукати затишку в материнській ласці, ви не матимете її — ми кричатимемо, й ревітимемо, й скавулітимемо…"

"Жило на світі, в якомусь глухому селі, п’ять братів, дітей однієї матері.
І от одного з них посаджено до тюрми.
Бито його, товчено його, селюка бідолашного, за те, що в колгоспі «подохли коні», вимагано великих діл та цілої великої організації.
Мучився чоловік, як той бідолашний Аслан, упирався, але нарешті здався.
Тільки в нього не вистачило совісті завербувати когось чужого, й він приніс у жертву рідного брата, завербував його.
А тоді вони з цим братом, зустрівшись у тюрмі й розв’язуючи ту саму ділему вже вдвох, вибираючи жертву молохові ненаситному, вирішили завербувати третього брата. Вибирали того, котрий мав менше дітей.
Потім завербували четвертого…
Лишався на волі лише один брат з цілого роду з купою дітлахів… Брати думали – думали, що ж буде робити самотою один брат на волі? Ліпше вже бути всім укупі…
І тоді вони вирішили завербувати п’ятого брата і завербували. На волі лишилася старенька мати, квола й нікому не потрібна, якої ніхто вже не зможе й не схоче завербувати.
І тепер ті п’ять братів несподівано зустрілися в «брехалівці», випадково. Зустрілися, цілувалися, обіймалися, ніби приїхали один до одного в гості…
І мабуть, всі підуть на розстріл…
Такий анекдот."

"Ні, каштан теж має свою легенду. Прекрасну, чарівну легенду… Сонячний Київ і бульвар Шевченка… Буйні каштани стоять безкінечною шпалерою й тримають на сонці чудесні свічі — свічі .своїх квіток. Каштани, наче великі паникадила, парадно розставлені на вулиці, встромлені в чорну, зволожену майським дощем землю. Вони стоять і тріумфально кадять в небо золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на листах і на свічах квіток мерехкотять дощинки, діаманти краплин, випромінюючи веселки… А по вулиці йде, пританцьовує, сміхом заливається молодість, їхня молодість, його молодість, — по Києву, по столиці його землі, по бульвару Шевченка"

"Після того Асланові дано було спокій на три дні. Карапетьян запевняє, що ті три дні потрібні були слідчому, щоб розшукати зброю на Рашковій дачі.
На четвертий день викликає слідчий Аслана, насуплений, лютий – прелютий, і каже:
— Зброю твою й гази ми знайшли. Але ти брехун, бо ми не могли знайти верблюдів. Скільки їх було?
— Сто верблюдів було, сто, гражданин дорогий! — каже Аслан радісно, втішений, що зброю таки «знайшли».
— То де ж ти їх дів, га? Сто верблюдів, це тобі не сто коробок твоєї дурної вакси в твоєму дурному рундуку. Де дів верблюдів, га?! Не міг же ти їх продати на Благбазі чи в Церабкоопі!
— Навіщо на Благбазі, гражданин дорогий? — сміється радісно Аслан, чесний чистій черевиків , сміється з слідчого, що він такий дурний, недогадливий.
—Навіщо на Благбазі?! Йшов поїзд Москва — Тифліс через Харків, я прив’язав верблюдів до поїзда, і вони побігли назад на Персію…
То було явне безглуздя, навіть на погляд не дуже вередливого слідчого, щоб верблюди поспівали бігти за експресом, і він не міг цього Асланові подарувати. Бідний Аслан кілька днів після того, як верблюди побігли за експресом, не міг прийти до пам’яті в камері, лежачи пластом. Але те йога не вирятувало від дальшого ходіння по муках «малого й великого конвейєра»."

"Після диверсії Аслан признається в терорі.
Потім в збройному повстанні, розгортаючи неймовірну, фантастичну свою контрреволюційну епопею. .

Ось він признається в намірі вкрасти крейсер «Червона Україна» й завести його до Вірменії, щоб там його обсадити контрреволюційним військом і потім на ньому приїхати та й розгромити совєтську владу. Слідчий все занотував з задоволенням, бо побачив акцію, закроєну на високу скелю. Асланові він навіть дав склянку молока й відпустив до камери… Вже через якийсь час слідчий викликав Аслана знову й почав його бити несамовито, докоряючи склянкою молока та лаючи за нечесний намір обдурити органи революційної законності, ввести їх в блуд, бо ж: — Ах ти ж сякий – такий!! Що ж ти брешеш! Як же ж хотів завести крейсер «Червона Україна» до Вірменії, як Вірменії немає моря!?
Бідолашний Аслан погано знав географію, довго думав і ніяк не міг придумати виходу з такої прикрої ситуації прикрої ситуації. Він був синій, як печінка, від биття, але ніяк не міг розв’язати проблеми успішно з тим крейсером — не міг ані з вести його до Вірменії по сухому, ані взагалі дати з нараду. Нарешті він його «потопив», власне, запланував потопити на втіху слідчому, а натомість щиро признався, що збройне повстання вони — вірмени — мали робити зброєю, привезеною з Персії до Харкова на верблюдах. І от вони «привезли» зброю й заховали її поблизу Харкова на Рашковій дачі. Там були гармати й кулемети, рушниці, й шаблюки, і отруйні гази — все потрібне для повалення советської влади. Історія була така правдоподібна, а Асланова щирість така переконлива, а знання місцевостей таке досконале, а неперебірливість та злочинний цинізм слідчого й усієї ції системи такі безмежні, що вся карколомна повстанська епопея Асланова була занотована докладно, у всіх подробицях."

"От він розповідає, як він готував гранати, динаміт тощо, щоби зірвати один дуже важливий стратегічний міст. Слідчий з великим задоволенням все нотує. Потім слідчому видається за потрібне устійнити, який же саме міст мав Аслан зірвати і як він називається.
— Як той міст називається?. — питає слідчий в Аслана.
Аслан бачив багато мостів різних в житті, але він ніколи не знав жодної назви мосту.
Знав він лише, як називався той міст, біля якого він мав постійне місце чистія черевиків: був це Горбатий міст, невелика кам’яна споруда через .Порпань, без якої годі б перебратися на другий берег брудного, запльованого потоку калюжі.
— Горбатий міст, ось тик він називається.
Слідчий вибухає сміхом. Потім цідить презирливо до розгубленого Аслана:
— Дурню ти! Горбатий міст вже сто разів зірваний тут такими ж ідіотами, як ти.
Вибери собі краще якийсь інший… І що ви всі на тім
Вибери собі краще якийсь інший…
І що ви всі на тім Горбатім мосту помішалися! Зривай інший міст. Зривай інший міст. "

А тим часом Аслан переходить всі фази розвитку й самовикриття себе як великого контрреволюціонера. Ось він кається в шпигунстві:
— Пиши, гражданин начальник! Я шпійон.
Я сидів біля вокзалу й чистив черевики.
Але то я так знарошне чистив черевики. Насправді ж я займався шпійонажем…
Я щитав поїзди — скільки йде на Москву, а скільки з Москви. Пасажирські поїзди.
Слідчому такий спосіб шпійонажу не подобається, й він іронічно питає:
— Ну, і скільки ж ти нащитав?
— Сто туди, сто й один назад…
Слідчий береться за прес – пап’є:
— Хіба так займаються шпіонажем?!
Ти дурня тут не клем. Якщо ти займався шпіонажем, то розказуй, брат, правду, а не то…
Тоді Асланові приходить в голову щаслива думка, і він розповідає, що то він сидів не біля вокзалу і не поїзда рахував, а сидів від біля будинку Червоної Армії й рахував, скільки ходить командирів та різних військових начальників в будинок і з будинку, і придивлявся, які вони є.
Це слідчого абсолютно задовольняє, і він вимагає ще нових і нових признань про інші методи контрреволюційної дії.
Так бідний Аслан доходить до терору й великої диверсії.

— Ну, надумав? — питає слідчий.
— Все надумав, товариш дорогий! Хочем признаватись…
— Давай. Та тільки не бреши, гляди, черезчур.
— Ну, навіщо ж через «чур», все буде правда. Пиши — я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа…
— Це вже я чув… — слідчий береться за прес – пап’є…
— Стрівай – стрівай! — злякано квапиться Аслан. — Стрівай, а то забуду й тоді все, брат, пропало… Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? І твого начальника черевики теж швидко порвались! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом… знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюційним мазьом…
Слідчий — кулак з довбню, голова з горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний в «органи» (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболіста – слідчого) — тріумфує. Аслан перевищує всі його сподівання. Він все те пише й переконується під впливом Асланової залізної логіки, що він напав на цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка може забезпечити йому блискучу кар’єру в «органах». Аслан розповідає, як то він чистив геніально черевики пролетаріатові, як вони дерлися від отруйної мазі, як той пролетаріат лає совєтську владу, партію й самого Сталіна і хоче ту владу повалити, а все через одного чистія, фашиста й контрреволюціонера, Аслана… Аслан розповідає, а слідчий пише, аж – но піт йому виступає, сопе, прикусує язика й пише. Аслан кінчає свою розповідь клятвою, що він кається щиросердно й що більше не буде вже, і з полегкістю зітхає — нарешті йому дадуть спокій, напевно.
Але апетит приходить під час їди. Після такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздіших контрреволюційних сферах тільки починається. Слідчий вирішив видавити з нього всю правду геть до краплі, «розоблачити ворога» до краю…
Після диверсії Аслан мусить признаватися в не менш геніальному шпигунстві. Причому щиросердні Асланові признання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам не знає вже, що ж він робив далі. Тоді слідчий б’є Аслана й кидає в камеру, щоб «подумав». Аслан думає при допомозі своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозом самовикриття в ім’я рятунку смерті та одчайдушним шибеничним гумором. «Надумавши», Аслан проситься на «конвейєр» і епопея триває. Кінець її вже передбачений слідчим і начальством цієї богохранимої установи, точно заздалегідь вирішений, але мусить бути ще формальне виправдання того кінця, формальні ні підстави. Ті підстави й витискають з Аслана, зовсім не дбаючи про їх логічність, аби було хоч приблизно правдоподібно.