того, хто ні від кого не залежить, менше шансів скривдити.

...хоча й ми маємо фізичне тіло, яке перебуває тут, внизу, на землі, все ж проблиски нашого життя завжди ринутимуть у вічність, як «Вояджер».

...м’яке обличчя, немов кожна риса отримала відбиток його віри в те, що світ добрий. Або ще краще: обличчя, не обтяжене зневірою.

Сенс життя у його продовженні  — що хтось чи щось житиме далі після нас. Щось красиве, що породжуватиме інше красиве, знову і знову.

— Майбутнє,  — одного разу сказала Марія,  — існує тільки у фантазіях. Бо ж коли воно настає, то вже більше не майбутнє, хіба не так? Як і зі смертю насправді.
— Смертю?
— Коли людина помирає, то більше не знає, чи жила. Деякі речі не можуть відбуватися одночасно: життя і смерть не можуть. Теперішнє і майбутнє також ні.

І хоча я ненавиджу це відчуття, мені завжди добре вдавалося шкодувати про щось стільки часу, скільки воно того вимагало.

Життя і випадковості пропонують нам стільки всього: і доброго, і злого.

Ніколи не варто шукати крайнього, перекладити всю вину. Ненавидіти, ображатися на когось - найгірше, до чого люди можуть вдатися.

Найкраще, що ти можеш зробити, - жити далі.

Водночас певні сумніви та внутрішня боротьба бентежать нас увесь час. Бажання пізнавати одне одного ще більше, відкривати до кінця. Дістатися у найвіддаленіші закутки душі.

Я немов чую твою душу.

Уникати смерті - не те саме, що жити.

Так, я не вважала, що в цьому було щось більше, ніж збіг обставин. Але й обставини можуть збігатися дивовижним чином.