Повія

Цього цвiту по всьому свiту.

Металися, як мухи в окропi

Не поможе бабi кадило, коли бабу сказило.

Життя, що довга нива —  поки перейдеш, і поколешся, і поріжешся на гострій стерні.

Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала... Глупая! Как будто может быть вечная любовь?

Тільки як часи: перемінилися, то треба було і самим слідкувати за часом, іти за віком, а не стояти на одному місці Хто не йде вперед, той поступається назад!

Ти ще не знаєш, що то за втіха ті книжки! Там — цілий мир, вищий, кращий від сього, у якому ми барахтаемося, мов свині в барлозі!

Добре тільки тим, хто сам нічого не робить або за гроші чужу роботу купує, а робітникам — всюди однаково.

Життя — вдача.  Бери від нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нічого на світі вічного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зівка, коли воно само тобі дається до рук!

Лєрмонтова! Лєрмонтова! — запорощила вона. — Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурні! От якби він тепер був живий?!

Молодіж завжди кохає волю, уводе в життя інші думки, пестить інші надії — свою весну справляє...

Що ж він робе?
— Пише щось, читає...
— Дурак, видно!
— Само собою — дурак!  Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть — да!..

Між чужими іноді краще, ніж між своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають — не стануть допікати...

- Один лікар казав мені, що я колись і вмру від цього.

• Знають вони, твої лякарі!
• Авжеж, повинні знати. На щось вони та вчилися.
• На те, щоб людей дурити.

Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило

– О, гарно співаєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.

Ви до мене добрі, та й я собі не ворог!

– Ох, жде! – зітхнула Мар'я. – Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся?

Та голова головою, а ви там усьому голова!

Між чужими іноді краще, ніж між своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають —не стануть допікати...