За лаштунками імперії. Есе про українсько-російські культурні відносини

Про українсько-російські взаємини вже багато написано в контексті російських інтересів і пріоритетів. Росія безцеремонно облагороджувала свою історію чужими звитягами й здобутками, позбавляючи натомість українців їхнього минулого. З українського погляду, картина зовсім інакша. Уже не одне століття речницею антиколоніального дискурсу є вітчизняна література. Від Котляревського, Квітки-Основ’яненка, харківських романтиків аж до епохи модернізму й зрештою постання держави вона пропонувала різні мод...

Рейтинг LiveLib

4,4

67 оценок

5
58%
4
31%
3
9%
2
1%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 71Хотят прочитать 88

Рецензии

KatrinBelous
2 февраля 2023
"Було колись - минулося, Не вернеться знову." (с)
Впечатления: Я взялась читать этот сборник эссе по нескольким причинам. Во-первых, я везде видела эту книгу Веры Агеевой, многие её читали и рекомендовали, поэтому в этот раз хайп, наоборот, меня привлек. Во-вторых, я сейчас оказалась в ситуации, когда не понимаю как мне относиться к русской литературе. Раньше мне очень нравились, например, классики. Теперь я не знаю смогу ли даже спустя время их читать, и стоит ли. Поэтому мне захотелось почитать размышления более просвещенного человека на тему украинско-российских культурных отношений. В-третьих, увы, но вынуждена признать, что раньше мне была больше интересна история Англии, Франции да даже Египта, но не своей страны. Теперь мне хочется заполнить "белые пятна" и параллельно понять, почему и от кого нас пришли "освобождать" те, кого я раньше почему-то считала дружественными соседями.
Я рада, что решила прочитать этот сборник эссе, потому что он мне задал вектор на какие книги ещё обратить внимание. Ну и о многом заставил задуматься, по-другому взглянуть на "вещи" из собственной жизни, чего я раньше не замечала. На самом деле, я исписала заметками всю книгу))) Сюда же вынесу только отдельные мысли:
- Вот почему у нас в Украине в школах идёт такой упор на изучение русской классической литературы? Почему бывшее ссср даже спустя столько лет после отделения оказывало на нас влияние? И ладно бы, если процент украинской, родной, и русской, соседней, классики сравнительно был одинаков, но на деле украинских произведений мы изучали намного меньше, и то больше поэзию, а не романы. А где вообще зарубежная литература? Та, которая действительно увлекательная и может привить интерес к чтению. Например, "Кайдашева сім'я" мне нравилась не меньше чем "Война и мир", а "Жовтий князь" произвёл даже более неизгладимое впечатление чем "Преступление и наказание". И только благодаря "Властелину Колец", прочитанному в школьные годы совсем не по школьной программе, я вообще превратилась в книголюба.

"Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось запретним, ворожим і контрреволюційним, це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає..." (с) Довженко
- Я искренне не понимаю, почему все эти годы на широкую публику ни в школе, ни в книгах, ни на телевидении никто не кричал о том, как с нами поступала соседняя "империя". О том как украинцев хотели лишить исторической памяти (присвоить себе даже гетьманов и их подвиги, могилы таки уничтожили же), языка (заставив писателей переходить на русский и задушив наше книгоиздание), культуры (этнография, фольклористика, археология, история - стали опасными профессиями, на которые мало кто хотел идти), образования (никаких украинских книг, никаких западных, всё только русское по университетам навязывалось), всех территорий и исторических памятников (а я всё удивлялась, когда ездила по экскурсиям как это в старинных церквях и поместьях раньше делали склады, сараи или какие-нибудь казармы, и куда же делись все "внутренности", а оказывается всё под шумок вывозили по известному направлению, а что не вывезли, то осквернили или превратили в руины), даже жизни, когда другие методы не сработали (о голодоморе и его искусственности даже я уже ранее слышала). И все эти сказочки о том как мы дружно воевали в двух войнах против немцев (мы то воевали, да, и тоже пострадали), только оказывается "союзники", проходя по территории Украины, как всегда, даже в такое время!, не забывали пограбить. Я как-то иначе представляла себе "союзничество".

"Російську критику відмовляються визнавати арбітром в українських мистецьких справах. Харківські будителі не приховують своєї зневаги: «Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: “Ета нєшто па-чухонські. Зачим печатать, кагда ніхто не «розуміє»."
- В своих эссе автор довольно подробно разбирает сюжеты и подтексты многих произведений украинских классиков, причём с цитатами. Можно не только подобрать себе литературу для дальнейшего прочтения, но и по ней отследить историческую эпоху и что происходило тогда в стране. Как заставляли тексты переписывать, чтоб царь в них был и всех спасал, как даже слово "український" заменять нужно было "південноросійськими" и везде должна была быть "руська віра". Бррр... Особенно, "забавный" факт тут прослеживается о противостоянии образов "хохла" в русской литературе, изображающей украинцев ленивыми, несдержанными и глуповатыми, и "москаля" в украинской литературе, изображающей русских чужими, непонятными для культуры этой земли, чванливыми, недалекими и вороватыми))) Или вот отношение к "селянству" - граф Толстой пошёл в народ у "мужиков учиться", а украинская интеллигенция стала школы в селах открывать. Так что и в литературе, и в быте оказывается "едиными" эти 2 культуры никогда не были.

«...при Москві ніде нічия воля не встоїть. Вона все зламає й потрощить, і занапастить те світло науки, що і в нас засвітилось». «Ні волі, ні науки Москва не понесе на Україну, а понесе тільки грубих, здирливих та лайливих бояр». (с) Нечуй-Левицький
- Как относиться к Гоголю для себя я пока тоже не решила. Вроде украинский писатель, правнук гетьманов и в текстах его любовно выписаны украинские традиции, изучал он, кстати, тоже историю именно украинскую, но причисляется почему-то к русским классикам и для широкой публики писал на русском. Всё метался, бедняга, туда-сюда на двух стульях, пока и не свалился. По сравнению, может это и неправильно, с тем же Шевченко и его твёрдой позицией и бескорыстной верностью родине, как его не пытались сманить в империю, Гоголь уважения не вызывает. Но почитать повнимательнее его работы, думаю будет интересно. Многие же украинские классики, да и русские, не могли по поводу Украины открыто свое мнение высказывать, если конечно оно не негативное (это всегда приветствовалось), приходилось шифроваться))) А Гоголь даже начал писать исторический роман про гетьмана Мазепу, чтобы обелить его образ после той грязи, что вылил щедро Пушкин.

"Гоголь послухав ради Бєлінського, звернувся до російського життя. А Шевченко на менторський закид того ж критика про непотрібність «мертвої мови» відповів зі зверхньою гідністю знаменитим «буде з мене, поки живу, і мертвого слова»."
- Интересно показано как в последнее столетие украинская культура выживала при постоянных репрессиях. Сколько достойных людей сражались за память своей страны, и не боялись из-за этого попасть "под растрел". Судьба Миколи Хвильового и как мерзко с ним поступили даже после преждевременной смерти, к которой его большевики и довели, поразила меня в самое сердце. И как бы не хотели сделать его врагом, и стереть о нём память - не вышло! И прям порадовало частое упоминание города Харькова, который всегда был культурной столицей. И его подпольные собрания, и тайные книжные издательства, и первые постановки на сцене театра на украинском языке. Поразило существование "дома" писателей, только не такого как в романе Булгакова, где по санаториям отправляли и в ресторане красной рыбой кормили, а куда согнали украинских авторов в маленькие квартирки с прослушкой, откуда было так удобно подло ночью людей забирать в неизвестном направлении.

"У нарисі «Київ-місто», який можна вважати своєрідним підготовчим матеріалом до «Білої гвардії», Булгаков виділяє розділ «Наука. Література. Мистецтво». І починає його категорично й коротко словом «Немає». Немає в Києві ні науки, ні мистецтва."
- Оглядываясь на прочитанные эссе, которые на самом деле дали довольно поверхностный "взгляд" на украинско- русские отношения за несколько прошедших столетий, я уже понимаю, что ныне происходящие события таки были неизбежны. Уж сколько раз "империя" свой нос сувала на эти земли, когда-нибудь она должна была по этому самому носу получить так, чтобы больше не повадно было.
Что мне не понравилось:
- Мне не хватило, хоть краткой, но вставки исторической подоплеки в некоторых эссе. Например, автор пишет про Булгакова и его "отношение" к петлюровцам. При этом стойкую неприязнь объясняет некой "глубокой травмой" русского писателя. И вот что Агеева под этим имела? Может тогда надо было сделать вставку из биографии Булгакова, или описать действия петлюровцев в Киеве, в то время когда он там жил... может имела место какая-то размолвка или личная обида? А так получается какой-то субъективный и поверхностный взгляд, ничем не подкрепленный. Разбор произведений Булгакова и его отношения к украинцам, кстати, хорош! Вот тут никаких претензий. И боюсь к творчеству Булгакову я теперь вообще не смогу когда-либо притронуться. Так что в литературном плане эссе хороши, но исторической вставки, хоть незначительной, в них очень не хватает. Доработать бы, и тогда этот сборник вообще был замечательный со всех сторон)))
- Эссе первой части сборника было очень интересно читать - там и про писателей много интересного было, и про их произведения, и про состояние культуры на тот период, и про то, что творилось на территориях Украины. Эссе же второй части сборника оказались для меня скучноватыми. Автор как-то начала больше лить "воды", повторяться и писать общими определениями, кстати, и к концу книги появились опечатки, которых не было в начале, что навело на мысль, что текст был недостаточно отредактирован.
Итого: Хоть сборник мне и показался неоднородным, но я рада, что познакомилась с этой работой. Печально, что потребовалась война для того, чтобы украинцы вспомнили о своей национальности, о своей культуре и языке, а ведь сколько всего уже утеряно... И не символично ли, что сколько бы украинскую культуру не пытались уничтожить (под грифом теперь уже "освобождения"), а она только ещё больше расцвела.
И теперь мне ещё больше хочется узнавать об истории Украины, погрузиться в изучение украинской классики. Тем приятнее узнать, что оказывается у нас было столько интересных писателей, которых мы, под влиянием "соседей", несправедливо обходили стороной.
Собственно, я даже себе составила списочек.
Кого нужно почитать: Шевченко, Довженко, Хвильовий, Нечуй-Левицький, Квітка-Основ'яненко, Котляревський, Стороженко, Сковорода, Косач, Драгоманов, Кочерга, Куліш, Рильський, Винниченко, Бажан, Шевчук, Забужко, Андрухович
Кого не нужно читать: Булгаков, Горький, Пушкин, Белинский, Воздвиженский, Паустовский, Гайдар, Светлов, Гладков, Долматовский (ну если они так со смаком гнобили украинцев и оскорбляли их страну, а особенно язык, то с чего бы украинцам их читать и ещё хвалить, это на случай если у кого-то возникнут вопросы).

«Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком.» (с) Нечуй-Левицький
Читать далее
43 понравилось
10
799
Valeryflake
26 августа 2022
Кто мы?
Читать сборник эссе было морально сложно. Автор проделала огромную работу, изучила большой объем материалов и попыталась понять как же менялась украинская литература под сенью русской империи. Увы, развитие было не благодаря а вопреки. Я много узнала для себя, какие книги были запрещены, где была проделана цензура, как ко всему этому относились сами писатели (и к друг другу то же). О чем кричали через свои произведения, что им болело в свое время о чем они не могли молчать. Я, к своему стыду, слабо знаю украинскую литературу. В школе мне куда больше нравилась зарубежная, и по правде сказать, по большей части из-за разных подходов учителей. Но, читая эссе, я хочу поближе познакомится с теми или иными писателями разных эпох. И чего хочется больше всего - перечитать некоторые произведения Гоголя и Булгакова. Читать о них было особенно больно и грустно, этих писателей я люблю. Грустно было узнать о позиции Булгакова, хочется теперь прочитать его Белую гвардию. И перечитать Гоголя, желательно всего. Да и в себе наконец разобраться.
Читать далее
16 понравилось
3
453
RomanKot
11 декабря 2022
Література помсти
Це ґрунтовне дослідження культурного, переважно літературного, супротиву українців, які вони чинили за останні двісті років державі-агресору – Російській імперії (у тому числі в ії інкарнації у вигляді Радянської Росії).
Звичайно, тут постає аналогія з Грецією та Римом: коли останній завоював Елладу, він (Рим), вимушений був «ходити до школи в Грецію».
Не зайвим буде нагадати, що Котляревській написав свою «Енеїду» літературною українською мовою за рік до народження «солнца русской поэзии». А до цього, ще починаючи з 16 та 17 столітть вся освіта, книжки та культурні канони до Московії шли саме з України. Навіть, як би це не гірко звучало, саму ідею та назву Російської імперії подарував Петру 1-му український священик Феофан Прокопович у 18-му столітті. Аналогічно, на початку 90-их років 20-го століття Україна віддала Росії всі свої дальнобійні ракети та стратегічні бомбардувальники, які зараз обстрілюють та вбивають українців.
Однак, повернемось до книги. Там ґрунтовно аналізується інтелектуальне та культурне життя українців 19 та 20 виків в контексті не просто збереження власної ідентичності, а і культурного супротиву агресорові, адже

...українська та російська публічна культура ґрунтуються на цілковито несхожих засадах.
Тому

... ні про яке мирне співіснуванняне може бути й мови, бо український та російський світи засадничо ворожі, антагоністичні, їхні ціннісні систем попросту несумісні.
В книзі детально поданий опис трагічної долі багатьох українських митців, починаючи з Гоголя і закінчуючи радянськими диссидентами.
Першочергова лінія оборони, -це історична пам'ять, адже Росія намагалася нав'язати загальну культурну амнезію

Що ж, боротьба за владу між переможцями й переможеними –це завжди боротьба за пам'ять.
Далі – визначення своєї культурної та світоглядної орієнтації у світі. Росіяни рубали вікно в Європу, у той час як українцям не потрібно було це робити, адже протягом другого тисячоліття нашої ери постійно відбувався культурний обмін з європейськими країнами. Навіть після російського поневолення Гетьманщини залишалось багато шпарин, через які такий обмін здійснювався.

Із Заходу йде освіта, з Росії – невігластво й обскурантизм.
В книзі показані світоглядні орієнтири та тенденції різних українських інтелектуалів, але формат рецензії не передбачає переказ всього цікавого, що є в книзі, тим більш що не цікавих місць там немає, тому довелось би переписати всю книгу.
Дуже раджу її почитати, при цьому особливу увагу заслуговує глава «Як гуманізм російської літератури вичерпався на українському питанні». Там детально розкриті великодержавні та шовіністичні мотиви російських письменників, а також особиста підлість, ницість та заздрість Булгакова.

Ці приватні образи й кривди пов'язані з травмою всієїі мперської культури. Зокрема й тому, що Росія, на відміну від західних великих держав, приєднала деякі території, що були цивілізаційно вищими за метрополію. Київ мав непорівнянно давнішу історичну традицію, аніж Москва, з Могилянської академії мусили запрошувати вчених, з України везли в московські й петербурзькі музеї реліквії, аби потверджувати спадкоємність влади. Придумувалися софістиковані теорії про те, як тісно пов'язані Русь Київська та Московська. І от тепер, на превеликий подив і жах творців великих міфів, усе почало валитися. Адже якщо ненависні Булгакову і компанії Симон Петлюра чи Павло Скоропадський утвердять суверенну державу, то ґвалтовно узурпованої спадщини – предківщини можуть позбавити.
Дуже кумедно відчутуються міркування і діалогі тьоті Моті з Курська. Так, її обурує, що українці мають «наглість» розмовляти українською!!! На її думку всі повинні говорити тільки російською. ..

За принципом, що як же арію Фауста можна співати українською, коли великий чорнокнижник і шукач істини зроду й завжди розмовляв російською...
Далі

На рубежі двадцятих-тридцятих років часом неприхованою, іноді зашифрованою чи ледь завуальованою полемікою з текстами Булгакова стали п'єси найвидатнішого натоді українського драматурга Миколи Куліша.
Від себе додам, що вони не так розрекламовані, проте в інтелектуальному плані, на голову вищі ніж булгаковські тексти.
Інший письменик також не боявся:

Незважаючи на це, антиімперський контрдискурс поступово формувався й сильнішав. Яскравим прикладом став відкритий лист Максима Рильського Константину Паустовському, опублікований 1960 року в московський «центральній» і неймовірно популярній «Литературной газете». ... Великоросійську зверхність Паустовського щодо української культури Рильський не захотів лишити безвідповіді та зважився на не зовсім і безпечний крок.
Що ж,

... російська демократія закінчується на українському питанні.Так само й російська література не поширює свій незмінно рекламований і уславлюваний гуманізм на будь-що, пов'язане з українською незалежністю.
Після військової окупації більшовицкою росією України ще десяток років тривав культурний супротив українських інтелектуалів. На цілком шовіністичні і образливі вислови про українську мову «демократа і ліберала» Горького вони (у т.ч. Хвильовий) відповідали культурно-виваженота інтелектуально обґрунтовано. Але у «великоросів», як і завжди, замість інтелекту - кулі, замість культури – тупа сила, тому російські більшовики просто повбивали тисячі українськіх інтелігентів. Це, на думку вбивць, свідчить про їх «вищість».
Але попри репресії, культурний супротив продовжувався. Навіть толеровані радянською владою письменники дуже тонко намагались розповідати українцям про українство.

Максим Рильський навіть у підрадянських спогадах непобоявся шанобливо згадати, що це саме Науменко зробив із журналу «дорогоцінну скарбницю української культури".1898 –го редактор домігся права – царські заборонні укази зоставалися чинними !– на публікацію художніх творів українською мовою. Ймовірно, - цьому є й документальні підтвердження – прихильна лояльність головного петербурзького цензора в українських питаннях пояснювалася тим, що старогромадівці банально вручили йому хабаря... Що ж, таки, мабуть, найшляхетніший епізод в історії вітчизняного хабарництва. На сторінках «Киевской старины» Володимир Павлович вів запальну дискусію, обстоюючи статус української як національної мови, а не місцевого «наречія». ...Конституціоналіст, культурник, противник будь-якого насильства, Науменко став безневинною жертвою революційного терору. Однак з точки зору київських чекістів, сімдесятилітній освітянин таки непрощенно винен у тому, що послідовно обстоює свою національну позицію. 1919 року Володимира Науменка арештовують і одразу розстрілюють, хоча за нього кинулися заступатися найавторитетніші в місті люди. Не дозволили навіть поховати.
Кремлівська пропаганда вбивала не тільки людей, вона намагалась вбити саму Історію та Культуру. Чекисти буквально примушують українських письменників переписувати як художні, так і історичні тексти. Так, князь Данило Галицький становиться... захісником Московії!!! Та що там, радянські ідеологі знущаються навіть з Олександра Довженка, який максимально правдиво показав трагедію українців під час Другої Світотової війни.
Що ж, для колонізованої культури, що тривалий час розвивається під імперським гнітом, гострою проблемою стає маскування.

Людина вимушена працювати водночас на систему і проти системи...
бо

Так, людина в кайданах ходить інакше, аніж без них.
Також слід зауважити, що

Знищення української національної памяті у радянські часине в останню чергу означало знищення споруд – церков, соборів, палаців. ...Спалений будинок, «експропрійована» родинна камяниця мусили б ніби так самосприяти поступовому забуванню, розриву з минулим, як і підірвані церкви чи перетворені у незліченні склади «комунгосповських» ящиків і діжок палаци та музеї.Більше того, навіть самі згарища й руїни десакралізувалися й осквернялися, новітні завойовники спішили позначити територію, закарбувати символи своєї присутності на ній. Місця розстрілів ставали танцмайданчиками, а замість церков будувалися тюрми.
З огляду на це ми можемо збагнути, як тяжко було українському інтелігентові донести до наступних поколінь бодай крихтки правди і тим більш вражаючим є те, що національне відродження в сучасній України, попри вбивства українців, які здійснює сучасна Росія, такі відбувається.
До речі, ці рядки, написані Миколою Бажаном в 1928 році, до цього часу є актуальними по відношеню до держави-терориста, яка в 21-му столітті підло вбиває мирних українців «високоточними» ракетами, які точно потрабляють в житлові будинки, дитячі майданчики та лікарні, а «прості росіяни» радіють цьому:

Столоначальники, убивці, сутенерики,Раби раба і служники слуги,Сини російської імперської істерики,Самодержавної нещадної нудьги,Всесвітнє падло і вселюдська гнусь,Здихайте у своїй зачиненій конурі!
Книгу раджу до прочитання.
І ще: вже перебуваючи під обстрілами, Віра Агеєва, 1 березня 2022 року написала наступні слова:

Упродовж кількох днів сталося неймовірне - вдрузки зруйнувався віками плеканий міф про велич Росії та її високу цивілізаційну місію, про народ-богоносець, який осяває променями істини цілий світ, про незрівнянний гуманізм російської культури.
Читать далее
11 понравилось
0
348