Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога

Я поступала в медичний університет в 2014 році. Тоді подавати документи онлайн було ще тим квестом, тому всі дерлися завести документи вживу. Це добре,  а ще краще подати документи в перший же  ж день. Ну справді, навіщо ще 19 днів для прийому. Обов’язково треба в перший же ж день.

Мої батьки теж так вважали. То ж ми в перший же ж день поїхали подавати документи в Тернопіль. Ну а що? Туди найближче. Нас не врятував ні ранішній приїзд, ні підготовка до того, що треба  буде чекати. Черга була довжелезна, а щоб ніхто не прошмигнув був список за яким пускали в корпус. Пам'ятаю, що я була стоякась уже в 8 ранку, в перший день подачі документів.  Але в Тернополі я пам'ятаю минуло все доволі швидко. Десь 2-3 години чекання і ще година всередині.

А от Чернівці мене добили (а це був лиш другий вуз для подачі документів), а день пройшов в чергах, криках, сотнях абітурієнтів та довгих коридорах БДМУ. Може тому я і не хотіла більше там вчитися, після такого  то прийому.

Шаленсто почалося ще до вступу. Ну а те, що в медичному немає звичних "2 тижні лекцій" на початку семесту, та і домашка була вже на першу пару 1 вересня (проклятуща анатомія і ті 50 слів латиною, які мене просто добивали - поки я їх не вивчила).

Якщо чесно я вже і не дуже детально пам'ятаю як вдавалося поєднувати навчання (зубрьошку до 2-3 ночі, успішну щоправда) з прогулянками та "йдемо кудись" щовихідних. Було шалено, важко, але так як тільки на першому курсі може і бути.  А як по-іншому якщо ми навчилися навіть їсти в одному приміщенні з забальзамованим трупом,  а органи в банках стали як книги звичні?

Ох, ліричний відступ плавно перетворився на самостійну історію. І вже підводка до книги може стати повноцінним (майже)відгуком про вступ до медичного університету в 2014 році. Все було трохи цивілізованіше, ніж в автора, або може це все залежить від університету, а не року. Та і 2014 не так далеко від 2010. Отож, про що була мова - про книгу.

"Сміх у кінці тунелю.  Нотатки українського анестезіолога"  - це про весь жах, правду та несправедливість української  медицини. Від студентської лави і до піку епідемії COVID19 -автор описує себе, своє навчання та роботу в реаліях української медицини.

Протягом усієї книги мої враження "каталися на американських гірках" - від "що за фігня" до "чорт, це ж правда". І  так сторінку 84 я більше не відкривала, бо оцінка була б 2, а не 5. Але то так, знов відходжу від теми.

Мені сподобалося.  Реально, життєво, з всіма недоліками та щиро приправлено  сумішшю чорного гумору, відчаю та надії.  Я то сміялась, то злилась, то розуміла автора і його емоції.  І так, книга не ідеальна, не "неймовірна", а реальна

Проковтнула книжку за два заходи.
Нереально було зупинитися, коли читаєш ніби про себе і про все, що тебе оточує. Ще й з вдалим гумором.
Хоч і не являюсь медиком, але розділ про вступ у виш настільки життєвий, що навіть накрило чимось схожим на ностальгію :D
Решта розділів цікаві і близькі, бо чоловік являється сімейним лікарем. Тому мені приходиться постійно варитися в цьому медичному котлі, спостерігати за реаліями системи.
Автору класно вдалося скласти все докупи, описати речі, яких не повинно бути в цивілізованій країні, висловити ті думки, які часто приходять і до мене.
Браво!