Я поступала в медичний університет в 2014 році. Тоді подавати документи онлайн було ще тим квестом, тому всі дерлися завести документи вживу. Це добре, а ще краще подати документи в перший же ж день. Ну справді, навіщо ще 19 днів для прийому. Обов’язково треба в перший же ж день.
Мої батьки теж так вважали. То ж ми в перший же ж день поїхали подавати документи в Тернопіль. Ну а що? Туди найближче. Нас не врятував ні ранішній приїзд, ні підготовка до того, що треба буде чекати. Черга була довжелезна, а щоб ніхто не прошмигнув був список за яким пускали в корпус. Пам'ятаю, що я була стоякась уже в 8 ранку, в перший день подачі документів. Але в Тернополі я пам'ятаю минуло все доволі швидко. Десь 2-3 години чекання і ще година всередині.
А от Чернівці мене добили (а це був лиш другий вуз для подачі документів), а день пройшов в чергах, криках, сотнях абітурієнтів та довгих коридорах БДМУ. Може тому я і не хотіла більше там вчитися, після такого то прийому.
Шаленсто почалося ще до вступу. Ну а те, що в медичному немає звичних "2 тижні лекцій" на початку семесту, та і домашка була вже на першу пару 1 вересня (проклятуща анатомія і ті 50 слів латиною, які мене просто добивали - поки я їх не вивчила).
Якщо чесно я вже і не дуже детально пам'ятаю як вдавалося поєднувати навчання (зубрьошку до 2-3 ночі, успішну щоправда) з прогулянками та "йдемо кудись" щовихідних. Було шалено, важко, але так як тільки на першому курсі може і бути. А як по-іншому якщо ми навчилися навіть їсти в одному приміщенні з забальзамованим трупом, а органи в банках стали як книги звичні?
Ох, ліричний відступ плавно перетворився на самостійну історію. І вже підводка до книги може стати повноцінним (майже)відгуком про вступ до медичного університету в 2014 році. Все було трохи цивілізованіше, ніж в автора, або може це все залежить від університету, а не року. Та і 2014 не так далеко від 2010. Отож, про що була мова - про книгу.
"Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога" - це про весь жах, правду та несправедливість української медицини. Від студентської лави і до піку епідемії COVID19 -автор описує себе, своє навчання та роботу в реаліях української медицини.
Протягом усієї книги мої враження "каталися на американських гірках" - від "що за фігня" до "чорт, це ж правда". І так сторінку 84 я більше не відкривала, бо оцінка була б 2, а не 5. Але то так, знов відходжу від теми.
Мені сподобалося. Реально, життєво, з всіма недоліками та щиро приправлено сумішшю чорного гумору, відчаю та надії. Я то сміялась, то злилась, то розуміла автора і його емоції. І так, книга не ідеальна, не "неймовірна", а реальна
5 понравилось
