«Замок вистрибує на тебе, як розбійник з-за рогу. Спочатку ти ідеш парком, якому сто, а може, двісті, а може, й тисячу років. Його називали «Співочим Лісом», і він таки співа. Кожне дерево тут бринить на своїй ноті, кожна птаха тьохкає не просто так, а веде чітку партію у злагодженому оркестрі. Тут є місця, де можна почути шепіт, який зірвався з вуст за пару кілометрів від тебе. А ще є галявини, де кричи хоч до смерті, хоч голос зірви, а тебе впритул не почують. Коріння дерев у руку, ногу, у тулуб товщиною виривається з-під землі і тут же ховається в землю, лишаючи на поверхні відворотні покручі, цілі лабіринти складного плетива. Дітьми нас лякали цими коренями; ми вірили, що вони пробиваються крізь підлогу і викрадають нечемних хлопчиків та дівчаток. І дитина все бачить і розуміє, але не може крикнути, бо її тіло деревіє. А останніми покриваються корою повіки, і тому на деяких стовбурах видно очі, які колись були живими, а тепер стали дерев’яними.…Одне крило зимове, друге — літнє. По фасаду там метрів триста, і ще чималі бокові флігелі. Перше, що ви бачите з флангу, коли заходите у двір, — кам’яну вежу. Нижні її поверхи безліч разів перебудовувалися, у різні роки тут прорубали одні вікна, закладали інші. Зараз вежа могла похвалитися відносно сучасною штукатуркою і брудно-цегляним кольором стін. Посередині, між другим і третім поверхами, гігантською бородавкою бов ваніє блок промислового кондиціонера. З якої причини його там навісили, яку функцію він виконує — невідомо, дуже сумніваюся, що його до чогось підключили. Ви похапцем відводите погляд від цього одоробла і впираєтесь очима у складний ламаний дах. Колись його прикрашала старовинна італійська черепиця, уламки якої досі кришаться під ногами, а кілька штабелів складені тут же у дворі, під черешнею. Років п’ятнадцять тому в рамках реконструкції черепицю замінили пластиковим «ондуліном». Гумовий пластик не впорався зі своєю місією і майже відразу пішов хвилями та потік. Видно, силам небесним в один момент набридло це убоге видовище, і вони спробували спопелити вежу. У замковий шпиль влучила блискавка, відколола шматок парапету і перехнябила флюгер із родовим прапором. Бронзовий штандарт дивом вцілів, але висів тепер догори ногами і жалібно рипів. Обігнувши вежу, ви опиняєтесь на кладовищі. На тому місці, де звичайні люди висаджують троянди і кипариси або облаштовують милу садову альтанку, колишні господарі з якоїсь тільки їм відомої потреби влаштували цвинтар. Назвозили нагробків і розмістили прямо під вікнами спальні. І що цікаво: під самими плитами могил не було, труни були закопані у іншому місці. А плити ось вони, по одній для кожного представника роду, включаючи дітей; на деяких можна прочитати роки народження і смерті, на інших лише народження, а на одній епітафія — «Апостол єдінства христиан». Ви обходите цей куточок, дивуючись варіативності та безкінечній комбінаториці людських дивацтв, і впираєтесь у вхідну групу. Однією з особливостей замку є відсутність традиційного «чорного» входу. І фасадний, і тильний під’їзди абсолютно однакові: портик, мармурова балюстрада, по вісім колон з кожної сторони. Напевно, таке рішення мало свої причини, про які ми не знаємо. Я думаю, архітектор просто замотався і випадково підсунув прорабу одне креслення двічі, а переробляти уже не стали. Далі іде безкінечна галерея вікон, ви біжите і біжите і за рогом знаходите іще одну прибудову. Колись це була знаменита графська конюшня, яку не віднесли на задній двір чи в поля за звичаєм тих часів, а чомусь приєднали до службового крила. Так зараз роблять гаражі у будинках, з окремим входом через підвал. За радянських часів тут був і склад, і спортзал — ще коли у замку розміщався технікум і музей хліборобства. Остання реновація перетворила його на ресторан та банкетний зал, і, якщо я правильно зрозуміла, саме у цьому приміщенні працюватиме наша виїзна кулінарна бригада. … Ми зайшли з чорного входу, який, повторюю, був точною копією парадного, і опинилися у великій обшарпаній залі. Ліворуч і праворуч тяглися анфілади кімнат із височенними стелями. У частині з них стіни були обідрані до кам’яної кладки, згори звисали шматки гіпсокартону, якими хтось замаскував дерев’яну дранку. Інші ж вирізнялися свіжим ремонтом; стіни ще не фарбовані, але вже затягнуті штукатуркою, гарно побілена стеля із відновленою ліпниною. Підлога скрізь була однаковою, кам’яною і добре запи-люженою. Можливо, якщо відмити цей бруд, під ним знайдеться і справжній мармур. У повітрі пахло вапном і витав ледве вловимий запах чи то старих парфумів, чи то воску. З фоє нагору вели широченні парадні сходи, пофарбовані у депресивний синій колір, яким колись фарбували офіційні установи. Навпроти сходів виблискувало гігантське дзеркало у масивній позолоченій рамі. Здалеку вона здавалося найдорожчою річчю у замку, але коли підійти ближче і придивитися, то видно, що рама — «обманка», зроблена з пластику і пофарбована з балончика. І хтось уже спокусився і відколупнув собі шматочок «золота», і крізь «позолоту» багета проглядав ганебний пінопласт. По центру сходової клітини, прямо навпроти дзеркала, виднілася та сама картина, через яку ми з Машею тут опинилися. Стіна до самої стелі закрита риштуванням, але я дійсно побачила дитячу чи жіночу ніжку у червоному черевичку в нижньому куті полотна. Дивно, але фарба зовсім не потьмяніла, і зображення виглядало, як живе. Було добре видно і яскравий червоний лак на туфельці, і блискучу застібку, і навіть кокетливий край спідниці над щиколоткою.
Читать далее
Ваша оценка
KaterinaIvanova61026 марта 2026
9 понравилось19
greenteenosugar10 июля 2022