І будуть люди

Бо прокинеться якось баба Наталка посеред ночі від того, наче її хтось позвав. Тихенько та ласкаво, як кликала мати-покійниця ще у дитинстві. І зрозуміє баба Наталка, що то кличе смерть. Прослизнула непомітно у хату та й стала над її головою — схилилася чорною тінню.
— Господи, не забирай мою душеньку! — стала молитися баба Наталка. — Дай дожити до ранку. В мене ж долівка не метена, в мене ж і хата немазана. Та мені ж соромно буде і в труні в отакій хаті лежати!
І змилосердиться Бог, і накаже смерті одступитись од баби. І як тільки світанок зіпнеться на тонюсінькі ноги та й заковиля по землі, несучи поперед себе обдутий живіт, зведеться баба Наталка, розведе глину і крейду, заходиться біля хати. Побілить старанно стіни, обведе червоною охрою призьбу, помаже долівку. А потім запалить у печі, нагріє воду, скупається і, нарядившись у нову сорочку, ляже у постіль. Ляже, схрестить на висохлих грудях легкі свої руки:
— Отеперечки, смертонько, йди!
І смерть знову підступить до неї. Схилиться над бабою, погойдуючи прозорим обличчям, глухо спитає:
— Що ти, бабо, в останню хвилину хотіла б? — Пожує баба беззубим ротом своїм, несміливо попросить:
— Хотіла б я, смертонько, скуштувати білого хлібця. — Похитала смерть головою: нема в неї хліба.
— Тоді хоть пшоняної кашки.
Знову похита смерть головою: пожер голод і кашу. Що ж, нема, то й нема: баба помре і без цього.
— Попроси ще чогось! — сказала у відчаї смерть. Поворушить баба безкровними вустами, подивиться добрими очима:
— Не сушися, голубонько, не край свого серця: мені вже нічого не хочеться.
Обережно вийме смерть бабину душу з висушеного голодом тіла, погасить, прикриє повіками очі на вощаному обличчі та й вийде навшпиньках.