Довго я підступалася до відгуку на цю книжку, бо враження і емоції від неї такі самі як і текст: сумбурний, стрибаючий між подіями і мовами, між одним героями та іншими, між прийняттям, змінами і ненавистю, що вихлюпується через край…
Олена Стяжкіна на літературному полі працює давно. Жіночі романи, проза, оповідання… «Русская премия», Премия Белкина, Коронація… Все – російською. А от такий відмінний від жіночої прози роман – українською. Точніше він починається російською, а потім, разом із трансформацією героїв, переходить на українську. Подобається комусь чи ні, але новітня історія України таки поділилася на «до 2014» та «після 2014». Цей рік став Рубіконом, який хтось перейшов, а хтось залишився по «той» бік. От так і для героїв роману цей рік став точкою неповернення… А поки…
1986 рік, сонечко світить, пташки співають, а у місті Донецьку у чотирьох родинах – поповнення: два хлопчики, дві дівчинки. Як то часто бувало за часів крепко́ї радянщини, до ювілеїв борців за світле майбутнє їхніми іменами називали школи, вулиці і… дітей. У 1986 році нагода дістати собі названців трапилася у Ернста Тельмана, німецького полум’яного комуніста. Німець за походженням Фінк, активний заступник голови Донецького райвиконкому (для підвищення показників і «галочок») пропонує новоспеченим батькам назвати дітей на честь комуніста. Сумісне фото для районної газети пов’язує чотири родини та Фінка на все життя. Мама Пагутяк, папа Корнієнко, подружжя Лішке та Нефьодових, Ернст, Тельма, Галюська-Галка-Гаська та Льоха-Лесь. Вони всі такі різні, із своїми прагненнями та поглядами на життя. Саме про них розказує Стяжкіна. Без довгих описів, без глибинних філософій життя, рвано, але точно в ціль, вона потрапляє кожним коротким моментом із майже 20 років. Хоча ні, філософія життя також є, але авторка дає можливість самому читачеві дійти до неї, спираючись на вчинки кожного з героїв.
9 понравилось
