"Невідомі й невидимі - досі до нас пливуть. Повертаються з-за океану»
За вікном давно уже темінь, навіть зірки з місяцем повлягались спати, а я сиджу зі свічкою (бо світла в такій порі годі й чекати) і дочитую книгу Оксани Забужко. Слів уже не розібрати, сльози застелили очі і ці останні речення : «Невідомі й невидимі - досі до нас пливуть. Повертаються з-за океану» змушують мене взяти олівець і писати – писати «нотатки на берегах» - усе, що я думала, усе, що я виплакала; хочеться поділитися з автором своїми роздумами, погоджуватися з нею або сперечатися, хочеться писати у її творах, спілкуватися з письменницею через сторінки її дитяти….
Ця книга – «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса». Зворушлива, ніжна, сумна, гірка, правдива, жива… Її хочеться перечитувати знов і знов, згадувати улюблені моменти і переказувати їх усім, хто трапляється на шляху. Я відчула цю історію, я її пережила, проковтнула, як ромашковий чай, що може заспокоїти і дати сили для внутрішньої боротьби із зовнішнім світом. Смак приємний, але гіркуватий, чомусь ностальгічний; смак спогадів, не моїх, але рідних, домашніх….
Стільки у ній піднімається тем, якими раніше я чомусь не цікавилась, стільки тут живих історій справжніх Людей, які може й помилялися на шляху до єдиної мети – одуховлення України і Україною, але не переставали бути не просто Людьми, а Українцями. У будь-яких обставинах ми залишаємось народом із культурним осередком, навіть якщо ці обставини – війна, концтабори, смерті, голод, безвихідь. А особливо жінки-українки, переживши найжахливіші роки свого життя, все одно в першу чергу думають про духовну їжу: «Линтварьова перекладала, Міяковська малювала обкладинку. (…), а замість видавництва на книжці стояла назва табору: Somme caserne, блок 4, кімната 53». Сильний народ із великою культурою – ось хто ми є.
Але молодь чомусь наша забула про книги, літературу, про душу. Забула, ким ми народилися, через що пройшли, чого здобули – нашу історію. Але чи є в цьому провина молодих людей, які вже й не усвідомлюють історичної цінності через свої прогресивні погляди на цей вицвівший світ? Можливо є, але не більше за ту, що лежить на укладачах шкільної програми, зокрема літератури. Молодь має мотивуватися не тренінгами й інноваційними програмами, а захватом, «щирим захватом людьми, які «були до тебе» - і створили й залишили тобі те, з чого ти вжиткуєш». Після цих слів я була у тому «захваті», про який пише Забужко; я захотіла познайомитися з невідомими, але неймовірно талановитими письменниками, які тримали українській світ на своїх могутніх, іноді тендітних плечах, які з тіні вийшли на сторінках Забужківських есе.
Усі вони, деякі забуті, деякі й незгадані, творять той «захват». Нам залишається лише увібрати його в себе та докласти всіх зусиль, аби продовжити уже відкрито те, що вибудовувалося підпільно, приховано, здалеку – нашу культуру. Сильну, живу, величну, місцями надтріснуту, але Нашу!
5 понравилось
