Меланхолійний вальс

Три долі - не новий сюжет для української літератури. Власне, Марко Вовчок уже в 1860 році написала однойменну психологічну повість. Проте Ольга Юліанівна створює твір абсолютно нового спрямування. В цьому фрагменті (так авторка визначає жанр твору) вона розробляє питання фемінізму емансипації. Три жінки, які живуть разом, як задумувала О. Кобилянська, символізують єдність трьох мистецтв: слова, музики та малярства. Ганнуся (прототип - Августа Кохановська, подруга Ольги Кобилянської) - молода художниця, Артистка, що вважає себе улюбленицею долі. Примхлива, часто груба до своїх товаришок, ця самовпевнена дівчина вважає, що одруження та виконання жіночої роботи, материнство - то свідомий вибір, який можна зробити лиш тоді, коли це сприяє ще "щиріше віддаватися штуці". Софія (прототип - Софія Окуневська-Морачевська, подруга Ольги Кобилянської, перший доктор медицини в колишній Австро-Угорщині) - музикантка, що має непросту долю (наречений утік, батько помер, мати хвора, в інвалідному кріслі). Цей образ найбільш любовно виписаний (літературознавці вважають, що саме таким і є вибір авторки). Оповідь ведеться від імені Марти - простої дівчини, що мріє стати вчителькою і досягає цієї мети. Вона реалізує себе і в жіночому плані (традиційному, якому так протистоїть Ганнуся). Її щастя заслужене й тривке, бо вона сама - його коваль і берегиня. Неоромантичний твір "Valse melanclolique" став маніфестом українського модернізму, у ньому по-новому, гостро постає проблема відповідальності митця за власний талант.

Написано філігранно, тонко передаючи усі відтінки примхливої жіночої натури. Звичайно, у ХХІ столітті феміністичними ідеями нікого не здивуєш, та якщо уявити навіть зараз вповні, як компрометувала себе авторка, можна зрозуміти рівень її сміливості. Не фанат такої прози, ба більше - раджу читати її дуже обережно, без фанатизму. Звісно, сучасна жінка має бути самостійною, але не настільки, щоб чоловікові не залишилося біля неї місця. У цьому головна проблема усіх феміністок: вони самі не знають, за що борються. Як кажуть, за що боролись, на те і напоролись. Маючи свободу вибору, чи стала жінка щасливішою. Героїні твору точно ні. Тому звучить меланхолійний вальс, а не гармонійний.

В її творчості ще в далеко більшій мірі, як у Лепкого, одкривається нам нова, ідеальна сфера, вигляд на нову країну, де дух людський очищується з пороху землі та знаходить собі захист перед бурхливими хвилями життя. Тут зреклися ми всяких надій, всяких поривів, і тільки будиться в нас одна пристрасть: підноситься на вищий щабель досконалості, різьбити свою душу, щоб засіяла красою та запалала гарною любовью. Відвертаємося від всього буденного, що нам не раз втілить душу, а починаємо прислухатися більш до свого внутрішнього голосу, в якому пробивається пульс вічності. В жертву ванні самих себе не бачимо ніякого пониження, навпаки - щастя, бо в покорі перед ідеалами краси і любові вбачаємо початок нового царства, коли для одиниці почнеться нове життя разом з можливістю на гармонійний розвиток всіх сил душі. Кобилянська - це дійсний жрець мистецтва (штуки), правдиве його святилище, - скажу за Хоткевичем. І ця перевага артистичного замислу, це перебування у вищих сферах, ця високо настроєні струна її творчості, - це не додаток, не приправа до тих образів дійсності, які малює авторка, це не патетична фразеологія сучасних письменників - це конечна потреба душі, яка сумує і гине,коли попаде в інше повітря. Коли авторка тільки торкнеться землі - почується сумна нота. Скільки разів зійдемо з тої висоти в круг життєвих інтересів, стаємо - що так скажу -сліпими: якийсь чудний вир життя бере нас у свій круговорот, перестаємо бути самими собою, тратимо певність себе; відкривається перед нами прірва, бачимо страхіття в душах людських, ведених якимсь фатумом. Тому жити у Кобилянської - значить, мати свої внутрішні події, стежити, пильнувати за внутрішнім своїм розвоєм, мати очі, все звернені на ту дорогу, якою йде душа. Вона описує дуже мало зовнішніх подій, бо її герої мало живуть інтересами дійсного життя. Тим більше зате поширюється область психології, тим більше цілість набирає більше тонкого оброблення, більше докладності та глибини. Повісті Кобилянської - це дійсні психологічні трактати. Поза ідеалізуванням життя реального, поза тим, що штука дає змогу дивитися на життя з точки вічності і розуміти його внутрішні, тайні мотори, - вона не має іншого значення. На хвилину тільки прояснюється нам ум великою ідеєю,а відтак ми знову бачимо те саме життя грубе, звичайне. І в одному місці каже Кобилянська: "Штука - то великий чоловік, але, я сказав би, що любов - більша". Розуміє творчість правдиву дуже мало людей; любов в серці може носити кожний. Штука для вибраних може служити - любов всім служить. І сила її велика. У "Valse melancholique" говорить Марті Зоні: "Ти - тип тисячу звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди і родяться на те, щоб любовью своєю удержувати лад на світі". Любов дає витривалість у зношенні незгодин життєвих, дає життю сонячний вигляд, дає силу та радість, сю тиху, світляну радість, яку відчувають всі "поранкові душі".

Своєю творчістю Кобилянська внесла в українську літературу дуже важний елемент культурний. Тим більше важний, що здоровий. Немає в тій творчості тих глибокорозкладових рис, які у мистецтві приводять до хворобливої туги та погоні за чимсь вічно новим і свіжим, а в результаті супроводжують повну нездібність відчувати удари людського серця, холод душі. Правда, нові часи вибили на ній пляму якоїсь блідості, в отяжілій повазі стилю та інтелегенції письменниці чується атмосфера змучення, однак немає тут ніде упадку з назначеної раз висоти, є певного роду завзятістю і витривалість у стремлінні до. Ох висоти та плекань ніжних почувань душі. Кобилянській найбільше з усіх наших письменників належить майбутнє. До неї з повним правом можна сказати словами Гамерлігнга: "Ходи сюди, святий посол, заспівай веселим голосом про наступаючу вранішню зорю, про наступаюче багатство (царство) краси"