Время жестоких снов

Представьте себе картину. Вот город – месиво из разных культур, языков, даже стран. Вот люди живут обычной жизнью, куда-то идут по делам, из открытых окон звуки разные доносятся, кто телевизор смотрит, кто жену бьет, кто на пианино играет. Вот на соседней улице идет война, столкнулись две небольшие армии. А в центре этого города, в центре военных действий, в воронке от взрыва, сидят дети, которые шли в школу, но немного не дошли.

Абсурдно? Да. Но Сапковский заставляет читателя поверить в подобный абсурд. Рассказ ведется от первого лица, никаких объяснений, но благодаря мелким деталям читатель очень быстро осознает в общих чертах, что происходит – и не верит своим глазам.

Хороший рассказ-антиутопия. Малый объем не помешал автору добиться того же эффекта, какой дают и романы-антиутопии. Рассказ будоражит фантазию, пугает и заставляет задуматься о том, что ж мы, люди, творим.

Ця книга стала першою фантастично-фентезійною збіркою від Клубу Сімейного Дозвілля, яку я прочитала. Завдяки ній, мій маленький список цікавих авторів цього жанру (рахуючи лише європейських) різко збільшився ледь не втричі. Попереду ще п'ять збірок. І я вже з нетерпінням чекаю того моменту, коли руки все ж знімуть їх з полички.

Ця збірка "найсвіжіша", видана в 2021 році. Тому не дивно, що теми оповідань так сильно перекликаються з нашими реаліями. "Рапунцель" про самоізоляцію, що тримала нас в полоні навесні, а "В воронке от бомбы" ніби про наш Крим та Донбас (і страшно стає від думки, що це написано ще в 90-ті).

Тут є історії про подорожі в часі (нагадування: нічого! не можна змінювати), про гіперлюбов батьків (а діти часто цим користуються), про відданість та зраду (і до чого вона може довести), про чудеса, які не завжди несуть радість (Дід Мороз теж може бути лихим)...

Інколи мені хотілося,щоб це були не оповідання, а повноцінні довгі романи...

Найважливішим (на мою думку) та найбільшим оповіданням цієї збірки є останнє: "Великая Избавительница" Н. Осояну. Воно вдарило в саме серденько, бо воно про лікарів, які дуже часто, рятуючи наші життя, нехтують власним. Шана і дяка вам, наші власні "морвіти"!