Бо ти на землі - людина…
Я трохи підмочу репутацію книзі, але залишусь чесною.
Так, це дуже сумна історія життя маленької Мартусі зі Львова. Одна з найтрагічніших сторінок нашої і світової історії - знищення радянським урядом української інтелігенції, та й не тільки її, якщо чесно. Попрання всього українського - культури, писемності, традицій, тощо. Мартуся разом із матір‘ю та сестрою вивезена до Сибіру, батько розстріляний у рідному Львові за «понятия», тобто за те, що не забував, якої держави він син, що беріг рідну мову і гордився цим. І сан священника не використовував у корисних цілях. В нелюдських умовах живуть Берести, холодно, голодно, знущання з боку «корінних» жителів. Важко витонченій артистці оперети, якою була донедавна Ірина Берест, терпіти такі муки. Не витерпіла. Огризнулася: Не скоти ми. Не фашисти. Це ви прийшли на нашу землю. Відібрали волю, тепер забираєте життя». Заарештували. Залишилися сестрички одні в холодній хаті, без їжі, без елементарних умов не просто для життя - виживання. Вижили. Чіплялися розумом за те, що вони українки. Що їхній Батьківщині зараз теж важко. І хто ж їй допомоде, якщо не такі, як вони, які самі пройшли пекло, багатством яких є тільки їхня попрана національність.
Книга хороша, але вона ніби написана дитиною, що не володіє літературною мовою. Аона ніби написана на основі спогадів якоїсь близької людини, але сам авторне зміг передати відчуття болю і страждань. Самі лише факти - Мартуся було боляче, Мартуся заплакала, батька розстріляли, матір заарештували, Леся захворіла, одужала і т д. Беземоційно і скупо, ніби стаття в газеті. Не те що не сподобалося, не вистачило почуттів.
39 понравилось
