Тінь сови

Ніхто з нас не знає, коли надходить остання щаслива хвилина.

-... Часом мені здається, що наші дні неоднакові. У дитинстві, наприклад, вони були набагато довшими.

• Це тому, що ми самі є мірою часу. Скільки хто спроможний увібрати його в себе, стільки й має. У дитинстві ти відкривав для себе світ, дивувався усьому, жив гострими враженнями, і через те щедрими були твої дні. А згодом людина до всього звикає, перестає дивуватися, і багато дорогоцінних хвилин пролітає повз неї. Ми самі відгороджуємося від часу байдужістю й егоїзмом...

Спогад - це помах весла назад для того, щоб човен твій плив уперед...

...Життя коротке. Вічна лише історія наша.
...Мені здається, що навіть звичайнісінький історичний підручник мусить писати одна людина, писати з душею, а не викладати голі факти. Тоді така історія читатиметься з любов'ю.

Коли все довкола красиве, тоді цієї краси не помічаєш. Проходиш поруч і не зважаєш на неї, як на повітря, яким дихаєш і якого маєш уволю. А от коли ця жива краса стрічається тобі серед мертвої пустелі - ти розумієш? - коли вона сусідує з безживними краєвидами, тоді її відчуваєш усією душею...

" Стань блукачем, бродягою стань, та тільки не рабом домашнього мотлоху"

Немає таких ліків, розумієш, нема? А якби й були, якби раптом винайшли таку отруту, що вбиває в людині тривогу, хвилювання, душевні муки, і всі до одного випили цю отруту, то що було б тоді з людьми? Що б лишилось тоді - бидло? Ні, Муталібе, я не проміняю це безсоння на найсолодші сни.

Нас завжди підводила надмірна довіра. Звиклі дотримувати свого слова, виховані на лицарській честі, ми беззастережно вірили навіть своїм ворогам, а потім це нам вилазило боком.

казав, що ми, лікарі, завжди повинні вірити у Всевишнього. Ну, може, не в того, що сидить на хмарі, звісивши босі ноги, а в того, що в нас у душі. Одні називають це долею, інші фатумом, ще хтось планидою, але ЦЕ потребує віри.

Ми самі є мірою часу. Скільки хто спроможний увібрати його в себе, стільки й має

Так влаштована людина, що вона більше радіє передчуттям приємних хвилин, аніж тими хвилинами втіхи. Кожен постійно чекає справджень якихось своїй надій, через те нетерпляче підганяє час, тоді як саме оте чекання і становить майже усе наше життя. Не треба квапити час, мусимо вслухатися в кожну мить свого існування, адже наше життя таке коротке.

... в минуле своє ми часто повертаємося і увіходимо, як у храм, щоб причаститися любов'ю і стати кращими.

...це вперше вона так одверто сказала про його неміч і враз пошкодувала за тим, ладна була вхопити слова назад, та вони вже поволі входили у Степана, все глибше і глибше - поволі і через те так болісно.