Сто тисяч. Вибрані твори

Прочитано за якусь годину, а скільки користі: і до ЗНО підготовка, і цікавий сюжет про дворянина, що не відбувся. Найбільше з усіх у трагікомедії сподобався образ Омелька - слуги Мартина Борулі. А від головного героя навпаки не в захваті. У цьому ж і полягає задумка Івана Карпенка-Карого. Думаю, у театрі було б цікаво спостерігати за дійством. При нагоді варто відвідати постановку "Мартина Борулі". Після прочитання висновок такий: кожному треба йти власним шляхом, керуючись передусім покликанням, а не облудними примарами фантазії, які і привели Борулю до такої неприємної історії з насправді непотрібним для нього дворянством.

У мене, чесно кажучи, трохи відбирає мову від заяв у рецензіях типу "мораль як у Мольєра: кожен має знати своє місце". Я не знаю, як ви читали, чуваки, але мораль геть не в тому, вона очевидна з фіналу і, фактично, проговорена у репліці Гервасія:

"Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!"

Тобто, простіше кажучи, трагедія Мартина в тому, що він, усе життя бачачи, що на людське ставлення можуть розраховувати лише пани, сам хоче здобути для себе й своїх дітей "людського права". Але, достеменно не розуміючи, що справжнє дворянство - це аристократизм духу, освіта, Мартин намагається сліпо копіювати дворянські звички. Причому найгірші - мабуть, це щось говорить про дворян, а не лише про самого Борулю.
Тому для нього така трагедія - втрата змоги здобути панський титул: він-бо щиро вірить, що лише так стане людиною. Отакий прикольний комплекс меншовартості українського селянина, що століттями всотувався в кров із приниженнями й упослідженнями. Бажаючи своїм дітям щастя, він і сину готовий оплатити тупу збиткову службу, і доньку видати за нелюба.
І абсолютно ясно, що, висміюючи ті способи, якими персонаж у своїй сліпоті добувається "дворянства", автор йому до того ж співчуває саме через цю сліпоту.
У Мольєра Журден висміяний, а дворяни показані розумними, хитрими й спритними. У Карпенка-Карого "дворянин" Націєвський висміяний ще жорсткіше, ніж сам Боруля, а пан Красовський, який жодного разу не з'являється в кадрі, за словами того ж Гервасія, пан не лише завдяки статкам, а завдяки ученості, адже він лікар.
Так що у цьому тексті дуже чіткий ідейний посил: справжнє дворянство - це освіта, інтелігентність, внутрішнє відчуття себе людиною, і саме цього потрібно домагатися таким, як Боруля, хто розумом і тяжкою працею змогли домогтися статків. Наступний крок - це самоусвідомлення, виховання в собі почуття гідності.

Може, я й звучу як учителька української літератури, але, їй-богу, я не розумію, як цього можна не побачити у творі, коли все це там написано майже прямим текстом.

Пьеса о семье Борулей и о том как они добивались справедливости с помощью документов и хотели получить дворянский титул и род. Но несмотря на это всего одна буква рушит всю жизнь, а подслушанный разговор лишил выгодного брака, при этом сохранив настоящую, искреннюю, сильную и чистую любовь. Несмотря на всё это очень трагично и печально, хотя и были веселые моменты.

Очень динамичная и продуманная история, где герои взяты с реального народа на то время, что придает реальность и обоснованность произведению с людьми. Персонажи не вызвали никаких чувств, вот совершенно. Иногда реакция и поведение героев настолько непредсказуемо, так и присущее ихнему характеру. Произведение написано на украинском языке и это останавливало чтение, ибо лично мне очень сложно пробираться через слог и слова того времени, несмотря на то, что я разговариваю им в повседневной жизни с родными, но при этом смешивая с русским. С этого можно понять, что для меня это было как продираться через песок в пустыне. Это произведение вряд-ли можно повторить, ибо, несмотря на знания о том времени, мы не сможем прочувствовать всю атмосферу и проблематику тех людей. Поэтому не думаю, что это возможно. Идея совершенно обыденная при написании, но именно проблема которую выбрал автор не совсем распространенная в произведениях.

Книге я поставила 2,5/5. Ну, не зацепило меня, вот совершенно. Я осталась безучастна и бесчувственная к этому произведению. Мне не близка эта проблема и несмотря на то, что история о моём народе, она скорее раздражала чем радовала.

Удачного чтения!

Рецензувати даний твір мені видається нелегкою справою, проте, як кажуть, вовків боятися – до лісу не ходити. Що ж, «Сто тисяч» -- це такий собі памфлет, присвячений, у першу чергу, тим, хто намагається ловити рибку в каламутній воді, але сам у ній і тоне.

Із глубоким співчеттям тут автор висміює жадібність, жагу до наживи і, безумовно, нечесність. Тим не менш, поряд із комічним у п’єсі стоїть трагічне, разом із смішним стається щось, що викликає сльози. Важко навіть думати, що тоді суспільство продовжувало справу морального розкладу, чому і присвячена ця уїдлива творчість Карпенко-Карого.

У світі письменника гроші стали дорожчими за все. Але чому ця трагікомедія не втрачає своєї актуальності і зараз? Бо, хоча б, жахає не тим, що таке було, а тим, що таке продовжується.

Але важко не відмітити того, що твір сам по собі виглядає фальшиво, штучно. Діалоги ненасичені тим життям, адже відбуваються ніби між ляльками, керованими вищими силами. Якась неправдивість простежується червоною ниткою через усю книгу.

Але… Письменник не констатує смерть цьому суспільству, він дає якийсь, можливо, багатообіцяючий фінал – хепі-енд. Хтось може сказати, що воно на хепі-енд не тягне, але ж чи це трагедія для душі, коли вона волею обставин була врятована? Хіба це трагедія для людини, коли вона лишилась жива?

Приступати до рецензування даної книги особисто мені аж надто важко: вражень особливих майже нема, як цікавих чи гостросюжетних моментів, надто прісні персонажі тощо. Проте не поділитися своїми враженнями ще важче, тому із двох лих я обрав менше.

Що ж, не стану лукавити, це не перше моє знайомству з “корифеєм”, друге, але ж таке, як то кажуть, ні риба, ні м'ясо. І знов трагікомедія. Де комедійного знайти важкувато,хіба декілька фраз, які лише можна притягти за вуха. Трагічного... Гм. Теж не легко. Так от, я вже перейшов до заперечення жанру класичного твору...

Ідея зрозуміла повинна бути будь-кому, я вважаю, проте краще ще раз її повторити. Тобілевич мав на меті показати, що не слід пнутися у різні титули і величатися родоводом, а лише працею стати, можливо, вище, сильніше, достойніше тощо. Зазначу, що з цим автор впорався.

Попередні рецензенти відмітили у творі суржик, якого мені, на жаль, знайти не вдалося. Хоча, брешу, знайшов, але лише згідно з правилами сучасного правопису. В часи ж Карпенко-Карого, коли не існувало єдиного стандарту письма, це було цілком нормально.

Підбиваючи підсумки, скажу, що твір в цілому мені не сподобався. Хоча не слід забувати й того факту, що читати його цілком можливо й навіть легко, хоча це не є дуже цікавим. Загалом література породжена здебільшого проблемами. Тобто своєю метою вона має розказати читачам, донести, виправити цю саму проблему. Як я вже зазначав, автор впорався зі своїм завданням, проте програв, так скажімо, в її обрамленні – сюжеті, героях, декораціях.

Как уже было ранее сказано, это произведение входило в список литературы за 10 класс...
Наверное, если бы не мой преподаватель, эта книга прошла бы мимо меня.

Главный герой на протяжении всей истории не вызывает никаких чувств кроме жалости и презрения. Ради титула пана он готов пойти на все: рассорится со всеми родственниками и семьей, выдать дочь замуж за не любимого человека ( когда она любит сына их хорошего друга ), во всю пытаться привить своей жене и дочери панские манеры и даже сына впихнул в земский суд. А когда все его мечты рухнули и ему отказали в панстве, бедный мужик чуть не умер...

Произведение очень жизненное, но все же у Мольера лучше и легче получилось донести смысл, что каждый должен понимать где его место, и что худая корова, еще не газель...

Це було дійсно весело. Яскраві персонажі, жива мова, і сенс у цьому творі було вкладено. Але це дуже легко і моментами смішно читати.
Історія про те, як Мартин Боруля, котрого признали "уродзоним дворянином", тобто шляхтичем з діда-прадіда, який може панувати, із своєю самооцінкою, яка тепер була вища за дзвіницю, усім жити не давав. А почалась його обсесія дворянством з того, що інший пан-дворянин сказав, що Мартин - "бидло", а син його "теля". А тому фраза

належить саме Мартину Борулі, який каже це повіреному, який працює в той час над апеляцією, і для підтвердження цього Мартин розмахує папірцем, де написано, що було встановлено, що він - дворянин. Саме звідси починається твір. Паралельно "одворяненню" родини йде лінія кохання Марисі та Миколи, перша при цьому - дочка Мартина, тобто, дворянка, а другий - простий мужик. Звісно ж, Мартин проти. А тому дівчину намагаються видати за такого ж дворянина - Націєвського. Що з цього буде? Прочитаєте, посмієтесь - та й дізнаєтесь.
Рекомендую!