Україна: історія

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьохсотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, міріадів публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами.

Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Переяслава вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні — як «свідчення дружби російського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських татар, що їх вигнав Сталін під час другої світової війни, росіяни не мали морального права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та економічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки, ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсовувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішим було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього регіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму українізації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «^одарунок» помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

Українці в першій світовій війні

Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті, її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування. Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців — як учасників боїв з обох сторін — змушували вбивати один одного.

Зрештою у справу втрутилися три найагресивніших сусіди Речі Посполитої: Росія, Пруссія та Австрія. Внаслідок трьох поділів—1772, 1775 і 1795 рр.— польсько-литовська держава перестала існувати. Левова частка, тобто 62 % території та 45 % населення колишньої Речі Посполитої, дісталася Росії; 18 % землі та 32 % населення — Австрії; відповідно 20 і 23 % відійшло до Пруссії. Ці радикальні зміни на політичній карті Східної Європи прямо позначилися на українцях. У 1772 р. українці Галичини та Буковини потрапили під австрійське панування. До 1795 р. все Правобережжя відійшло до Російської імперії. Історія України вступила у нову фазу.

Підкорення Кримського ханства.

Протягом майже століття після катастрофічного походу 1686 р. росіяни намагалися завоювати Крим. 1734 і 1739 рр. російським та українським військам удалося прорватися на півострів, але через хвороби та брак провізії вони мусили повертати назад. У 1774 р. вони зайняли весь півострів і, за умовами Кючук-Кайнарджийського миру, змусили турків зректися сюзеренітету над ханством. Нарешті, у 1783 р., якраз коли знищувалися останні рештки Гетьманщини, Катерина II оголосила про приєднання ханства до Російської імперії. Для історії України, як і всієї Східної Європи, це була епохальна подія. Тюркських кочовиків, чиїм останнім бастіоном в Європі було Кримське ханство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769 р., нарешті приборкали. Степ, який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.