Львів. Доза Порно

Львів 99%, Доза 100%, Порно 80%
Це так, для статистики) Щоб орієнтуватися, чого очікувати від книги. Дійсно, в кожному з оповідань є наркотичні речовини, алкоголь. А от Львів і порно присутні не всюди-не додали) Як і позначку 18+ , матюків тут як в словнику.

Почнемо з хорошого. Були оповідання, які дуже сподобалися. Звичайно вони з гумором, місцями чорним і пліснявілим.

1. "Геї Сихова" О. Шинкаренко
Одвічна тема гопніків і геїв, про те, як потрібно очищати район і нести в майбутнє культуру натуралів. "Очищати" націю, а то скоро жінки будуть не потрібними. Хлопці говорили гарно (вся красномовність гопніків як мед на душу), хлопці говорили про високу мету, хлопці були романтиками. Читати на повторі можна вічність.

2. "Асенізатор" А. Гаврильченко
Історія п'янчужки, якому терміново потрібно похмелитися і він ладен виконати будь-яку роботу, тільки б отримати горюче. Але мусять зійтися зірки так, щоб знайшовся цап-відбувайло за ту сміттєву катастрофу Львова. Хлопцю не пощастило, але читачу було весело.

3. "Ми були мужиками"Дімка Ужасний
Історія зомбо-апокаліпсису, де зомбі не їдять мозок а... ну, трохи тойво... на чоловіків полювали. А супергероєм виявився нарік, який просто шукав ранкову дозу. Саме в цій істрії є герої з іменем Олег, блондин, співочий, від нього фанатіють жіночки) 

Я не зрозуміла "Старість у Львові" І. Журавель, "Зефір" С. Одаренко і "Все чудово, або Не тільки ві Львові" Д. Горська. Фінали для мене були не логічними щодо самої історії.

Не можу не відмітити оповідання з містикою, де гумору немає, але вони вражають темами "Я, Лілія" В. Лукін, "Культ" А. Вовк, А. Лозінський, "Le trip, mon amour" М. Деккер. Чорнуха не для слабонервних і гидливих. Це те, що межує зі смертю, хворим розумом, нічним жахом.

Загалом, я залишилася задоволеною від книги. Читалася на одному диханні. Ханжам не рекомендую)

P.S. Винник був, але це вже була інша історія...

Збірки короткої прози від різних авторів – це завжди лотерея. І як правило буває у лотереях – виграєш не ти. Із збіркою «Львів. Доза Порно» дива не сталося – це була лотерея і виграла не я.

Для початку – література про дно, дінце та днище соціуму не викликає в мене ані огиди, ані спротиву. У решті решт, я перечитала левову частку наслєдія батька збочень та пекла маркіза нашего незабутнього де Сада, що мені ці перший (й для багатьох – останній) раз бачені імена на останній сторінці? Пфуй і нема. Тож, із цим ми визначилися – проблема не у тематиці, проблема у тому, що із 24-х коротких оповідань я відмітила собі два. Який це відсоток, вирахуєте? Катастрофічно низький, якщо вже не вдаватися у цифри. Решта банально нецікаві, або погано написані, або відверто вторинні («Геї Сихова», наприклад, переспівують «Пригоди лейтенанта Соловейчика», а «Культ» - культове «Мовчання ягнят»).

Що до тих самих двох, які мені, як то кажуть, зайшли, то дякувати їм – вони врятували усі збірку від того, аби закинути її подалі геть з полиць.

Сінематографічне та передбачувано неочікуване у фіналі «Я, Лілія» та надзвичайно захоплююче, напрочуд продумане та майже шекліанське «Колись» - оце і весь мій улов із цілих 256 сторінок. Ну що ж, бувало й гірше. Вже за те, що я відкрила для себе існування у сучукрліті Радія Радутного, я не жалкую ані витраченого часу, ані коштів.