Энеіда

Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.

Ледащо син - то батьків гріх.

Коли чого в руках не маєш,
То не хвалися, що твоє;
Що буде, ти того не знаєщ,
Утратиш, може, і своє.

Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка, -
Енея не любила - страх:
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
У чортам і щоб і дух не пах.

Почувши ж, що в огні спеклась,

Сказав: «Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє панство

І щоб друга вдова найшлась!»

А все то хитрость єсть жіноча,
Новинкою щоб підмануть;
Хоть гарна як, а все охоча
Іще гарнішою щоб буть. ...

Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.

Живе хто в свiтi необачно,
Тому нiгде не буде смачно,
А бiльш, коли i совiсть жметь.

О сон! з тобою забуваєм
Все горе і свою напасть;
Через тебе сили набираєм,
Без тебе ж мусили б пропасть.
Ти ослабівших укріпляєш,
В тюрмі невинних утішаєш,
Злодіїв снищами страшиш;
Влюблених ти докупи зводиш,
Злі замисли к добру приводиш,
Пропав - од кого ти біжиш.

Біда не по дерев`ях ходить,
І хто ж її не скуштовав?
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас - судьби устав! ...

Вергілій же, нехай царствує,
Розумненький був чоловік,
Нехай не вадить, як не чує,
Та в давній дуже жив він вік.
Не так тепер і в пеклі стало,
Як в старину колись бувало
І як покійник написав; ...

За сеє ж дівку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу
Тобі я, далебі, що дам".

Пошли на його лихо злеє,
Щоб люди всі, що при Енеї,
Послизли і щоб він і сам...

Ти знаєш, він який суціга,
Паливода і горлоріз;
По світу як іще побіга,
Чиїхсь багацько виллє сліз.

"Будь ласкав, сватоньку-старику!
Ізбий Енея з пантелику,
Тепер пливе на морі він.

Поставила тарілку з хлібом
Перед старим Еолом-дідом,
Сама же сіла на ослін.

"Здоров, Еоле, пане-свату!
Ой, як ся маєш, як живеш? -
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона. - Чи гостей ти будеш?.."

Взяла спідницю і шнурівку,
І хліба з сіллю на тарілку,
У Еолу мчалась, як оса.