Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. Частина 2. 25-31 серпня 2014 року

Уходячи від шквального вогню і обстрілу з протитанкових гармат і маневруючи між танками, я побачив очі танкіста, які мене вразили. Це тривало менше секунди, але глибоко врізалося в пам’ять...

Палаюча бойова машина... Кров. По землі перекочується танкіст, який намагається збити з себе полум’я. Рев машин і техніки. Стовпи пилу, вогню і чорного диму. Шквальна стрілянина і гуркіт пострілів і вибухів. Чиїсь крики зов-ні і команди Дениса. Все це змішалося в один величезний гул.

І ось цей танкіст підвівся з землі і став на ноги. Рукав і спина курточки ще диміли. І в цей момент він, як мені тоді здалося, подивився на мене. Це тривало лише коротку мить, але вона затрималась, як в сповільненій стрічці кіно. Спокійне і навіть якесь умиротворене обличчя. Воно було забруднене в пилюці, бруді і сажі. Залишалися лише яскраві білки очей на темному тлі обличчя.

В цих очах не було ані страху, ані паніки, ані будь-якої метушні. Вони були цілком спокійні. І ці очі проводжали мене. Деякі бійці, яких ми зустрічали під час руху, заскакували в «Халк», а цей танкіст про-сто стояв і вже нікуди не поспішав. Було таке враження, що він вже не тут. У будь-який момент міг почати детонувати боєкомплект підбитої бойової машини, а він просто стояв. Стояв і проводжав мене поглядом.

Поворот з ґрунтовки за палаючу бойову машину зайняв всього кілька секунд. Зупинятися не можна було, тому що прохід був дуже вузький, а позаду теж рухався транспорт і техніка, по яких ворог вів ураганний вогонь.

Можливо, мені все це тільки здалося, але цей момент справив на мене дуже сильне враження і міцно закарбувався в моїй пам’яті.