Фауст

Не цель сладка мне,
А лишь преграды
Влекут к себе.
Победу надо купить в борьбе

Як гарно тут, як вільно тут!
Десь там, внизу, химерний люд;
Вони там скніють, не живуть,
Хоча й життям те скніння звуть

Сюди, сюди, тут стільки вражень!
Проте не йде мені з думок,
Що світ - один великий блазень,
Хоч знає безліч витівОк!

Не може дурень зрозуміть,
Що щастя треба заслужить,
Хоч камінь мудрих він добуде,
Без мудрого той камінь буде.

Як хочеш благ, то будь благим в душі,
Як хочеш втіх - то кров буйну втиши,
Як прагнеш вин - до виноток берися,
Як ждеш судес - то вірою вкріпися.

А ще ж - хто ласкою твоєю
Заволодів тепер землею?
Скрізь пан новий, куди ти не піди;
Всяк хоче жити незалежно,
Всяк силу он яку забрав;
Нароздавали ми тих прав необережно,
Що аж самі лишилися без прав...
А щодо партій, як не звуться,
На них надія теж мала,
Бо вже без дії зостаються,
Й огуда їхня, і хвала.
Приникли гфельфи і гібеліни,
Їх потомила боротьба;
Що їм до іншого руїни?
Усяк лише про себе дба.
До злота двері всі заперто;
Усяк собі згрібає вперто,
А ми біднієм з кожним днем.

Не радує мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязі років...
Я ніби й ріс - а добре придивитися,
То духом я ні крихти не зміцнів;
Не став я ні на волос вищий,
До безконечного не ближчий.

Що хочеш ти, нещасний чорте, дати,
Чи можеш ти стремління ті,
Що їх плекає дух людський?
Є в тебе їжа - в ній нема поживи;
Є в тебе злото - та воно рухливе,
Із рук виприскує, як стій;
Покажеш гру - в ній виграть неможливо,
Даси коханку - а вона зрадлива,
З моїх обіймів іншому морга;
Є в тебе честь і слава дорога -
Мов метеор, вона щезає;
У тебе плід зеленим зогниває,
А дерево лиш мить одну цвіте.

Шкода мені у шати ті вбиратись,
Турбот життя й на них лежить печать,
Я застарий, щоб тільки гратись,
Замолодий, щоб світу не бажать!

Написано ж: "Було в почині С Л О В О!"
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цінувать!
Інакше треба зміркувать,
Так внутрішнє чуття мені говорить.
Написано: "Була в почині М И С Л Ь!"
Цей перший вірш як слід осмисль,
Бо ще перо біди тобі натворить.
Хіба ж то мисль и світ, и нас створила?
А може, так: "Була в почині С И Л А!"
Пишу - і сумнів душу огорнув.
Я, мабуть, знову суті не збагнув...
Та світ свінув - не зрадила надія,
І я пишу: "Була в почині Д І Я!"

Таж нам відоме людське глузування
З високого всьОго,
З того, що в ньому не тямлять нічого;
Осміюють вони прекрасне все.

Блаженний той, хто ще надію має,
На світ зірнуть із цього моря тьми,
Бо треба нам, чого не знаєм ми,
Що знаємо - з того пуття немає.

Тому, кто много лет провел во счастии,
Все милости богов виденьем кажутся.

Да, вот вам свойство вечное вещей!
Сознаться в этом мы должны без чванства:
Природному – вселенной мало всей,
Искусственное ж требует закрытого пространства.

Мы столько прав гражданских надавали,
Что не осталось прав для нас самих.

Маргарита
Боюсь, придется мне краснеть пред господином!

Мефистофель
Краснеть? - Ни пред одним на свете властелином!

Кто ж скажет мне, расстаться ли с мечтами?
Чего бежать? Куда идти?
Увы, себе своими ж мы делами
Преграды ставим на пути!
К высокому, прекрасному стремиться
Житейские дела мешают нам
И если благ земных нам удалось добиться,
То блага высшие относим мы к мечтам.
Увы, теряем мы средь жизненных волнений
И чувства лучшие, и цвет своих стремлений.

Мой друг, прошедшее постичь не так легко:
Его и смысл, и дух, насколько не забыты, -
Как в книге за семью печатями сокрыты.
То, что для нас на первый, беглый взгляд
Дух времени, - увы! - не что иное,
Как отраженье века временное
В лице писателя: его лишь дух и склад!