Жовтаві очі, що палали рудим вогнем, і схрещені з ними в лютому двобої крижані чорні, що
пихкали темним полум’ям, не раз снилися йому потім у похмурих нічних маревах

Будинок був із високими, зробленими з вікової модрини, вікнами, що виходять на маленький
яблуневий сад; з оздобленою старовинною ліпниною стелею, до якої славнозвісним “сталінкам”
рости й рости в буквальному сенсі; врослими в довготелесі двері з тої самої модрини дебелими
старими латунними ручками, на яких відбилося тавро майстра з літерою “ Ѣ ”; затишним каміном у
вітальні та чудовими блакитними ялинами біля кам’яних сходів

Текст рукопису здається простим, ніби той шевченківський п’ятак, але потім, перечитуючи,
помічаєш, як із нього летять багатошарові змісти, немовби лушпиння з часничини чи цибулини

“...далі світло ліхтаря вихопило з темряви сплутане жіноче волосся; білі, мов гіпс, обличчя; покладені одне на одне дівочі тіла, схожі на потоптані і всохлі лілії”

У Полтаві під ніжним, мов щічки усміхненого немовляти, весняним небом розквітали до свята сади. На Івановій горі гетьманський собор виблискував щирим золотом, біля річки Ворскли зеленіли радісні луки, за ними тягся в прозору далечінь степовий схил

“Полтава — це чарівний, чаклунський край, серденько. Тут усе може бути”

“...завій пари долетів від паровоза й оповив сходинки так, що здалося, наче Оксана не приїхала потягом, а прилетіла з хмари, як дивовижний птах або київська відьмочка на мітлі”