Злато Сонця, синь Води

Але ти мовчиш, Україно. Вуста твої дротами металевими зашиті, долоні твої написами на корі до кволих дерев прикуті, очі твої водою річок з берегами бетонними залиті, тіло твоє під степом, машинами розораним, під курганами пограбованими. Навіть квітів нема на могилі твоїй, Україно, тільки хліб з твого серця проростає.
Тільки місяць блідий над тобою про зорі червоні у небі й на землі згадає.
Ворони кружляють над тобою, Україно. Над тобою і над полями, де вороги сходяться. Попелом мрій твоїх, Україно, у золото хліба твого злітають. Ворони озвуться замість дітей твоїх, Україно.

- Людський світ, - сказав чаклун, дивлячись Остапу у вічі, і почуттями озвалися відлуння його голосу, наче струни випадково зачепили. - Ти любиш людський світ, та чи твій він? Ви святкуєте сьогодні незалежність свого народу, та чи стали ви незалежними? Чи вільні ви насправді? - він сумно посміхнувся. - Ви читаєте чужі книжки, слухаєте чужу музику, чужа мова лунає на ваших вулицях. Ви забули, якими були, за що боролися, за що вмирали ті, чию пам'ять досі береже ваша кров.

• Це неправда, - прошепотів Остап, розуміючи, що саме це правда, як і рана на його плечі.
• Неправда? - очі чалуна потемнішали від гніву. - Неправда, що ви продаєте речі своїх пращурів за кородон? Неправда, що цю фортецю доруйнували вже твої сучасники, як і більшість тих споруд, які вони розібрали підступно чи у всіх на очах? Неправда - покинуті села, занедбані поля і затоплений Великий Луг? Неправда, що вишиванки ви вдягаєте лише на свята як данину традиції і моді? Що ще ти неправдою відмовляєшся визнати?..

Так, ти знаєш, Україно, на що погодилась. Зрадили тебе діти твої, забажали сиротами стати, забажали бути самотніми з думками своїми, щоб поміч не кликати. Зрадили тебе діти твої, забули про силу, славу і душу твою, заживо у безвір'ї поховавши. Нащо їм ставки синьоокі, хащі лісів непролазні, жайворонка співи кришталеві, коли біля їхніх будинків вітер квітів не зачіпає, бо нема тих квітів...
Однаковими стали діти твої, безбарвними, а ти віддала їм барви, яскравіші за відтінки веселки. Не сяють очі дітей твоїх, а ти віддала їм своє сяйво від минулого до майбутнього, до останньої краплини. Забули себе діти твої, відреклися від тебе, продали мінливим фактам, бездушним літерам підручників і барвистим довідникам, і тим зрадили.
Ти б могла їх знищити, але надто любиш, Україно моя. І доля твоя від тебе не ховається. Та й ти надто горда, щоб втікати від долі своєї, щоб робити її про милосердя.
Навіть без чаші щербатої могла б ти відправити зрадливих дітей своїх у небуття, а тепер у небуття стелеться шлях твій, Україно моя.