Собор

Зрешто, що на цій грішній землі залишається людині, крім усмішки неба та ласки сонця?

... между нами, мужчинами, склок почти не бывает, а женщины, они ведь народ воинственный: та хочет радио, а эта - нет, одна - форточку затвори, а другая отвори... И пошло-поехало...

Калека тот, кто не способен наследием отцов дорожить. Человеку дана память, уходящая в глубь веков, потому он и человек.

Соборы душ своих берегите, друзья...

Ведь человек до тех пор и человек, пока не утратил способности видеть, кроме уродства, также и красоту жизни, мудрость ее, которая проявляется во всем. Тот, кто видит это, становится ближе к каким-то изначальным истинам, и ему, может, легче будет ответить на вопросы молодости: кто я и зачем, откуда и куда?

А разве нельзя одиноко, в безответной любви прожить отпущенный тебе срок на земле? Может, и достаточно этого человеку, может, навсегда влюбленному ничего больше и не нужно, кроме высокого неба над головой да безмолвия этого доброго леса?

Пока на свете есть влюбленные, печалиться нечего.

Таинство первой заинтересованности - как зарождается оно? Постичь бы это... Почему именно этот человек запал тебе в душу, а не другой?

А потім і сама колись згасне. Із нічого постала і станеш нічим. Час усе поглинає, усе пожирає вічність. Пилюжинкою розтанешу холодних безвістях матерії... Чи, може, це воно і є, людське життя?І, може, вся мудрість у тому, що двоє наблизились між собою, спалахнули на мить, щоб потім знов розійтись, погаснути у вічному леті...

На всякого Бублика антибублик потрібен. На крутійство - силу антикрутійства... Крутійство - то ж ціла наука! Відфутболювати ваші ідеї знайдуться такі лоби що ну! Але супротивника треба зустрічати у всеозброєнні! Він закручує - ти розкручуй. Він розкркучує - ти закручуй. Війна нервів. Вимотування - тільки цим їх і можна взяти.

А тільки знай: понищиш, кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг… Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам'ять, що сягає у віки, тому вона й людина…

- Що ж ви, мамо, не вберегли її?
- Це, сину, тобі треба було берегти, - відповіла мати серйозно. - Це теж непроста наука: вміти берегти одне одного.

Нічого нема страшнішого, ніж бачити стару людину в риданні. Бачити, як щойно осінньо-спокійне, гартоване життям обличчя раптом спотворюється гримасою страждань.

Адже людина доти й людина, допоки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди?

Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього - це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена?

Досить іноді буває отак одного погляду, однієї якоїсь нотки в голосі, і вже ти простив, відійшов, уже душа наллята добротою прощення.

- Чому ж, можна. Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема. Можна «Анну Кареніну» читати в екстракті, на півтори сторінки тексту. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?

Яка вічна поезія може бути вичарувана із слова, із звичайнісінького, ніби ж буденного матеріалу!

Вона одразу підвелася. Підвелася, може, аж надто квапливо, здивувавши цим усіх. Без жодного слова, з мовчазною готовністю наблизилась до Баглая, і по тому, як вільно пішла вона із ним до хвіртки, ніби цього тільки й чекала, пішла, навіть не озирнувшись, з якимось викликом несучи свою баламутну голову, - всі зрозуміли, що їхня «хвилинка» може затягнутись надовго. Буває, такі «хвилинки» затягуються потім на ціле життя!

Безмежна до всього байдужість налягла на Єльку. Буває ж людині отак: і жити не хочеться, і вмирати ще рано.