– Ребята! – кричит он в ветер, в ночь. – Ребята! Нас предали! Нам нужно в поход! Против них! Против них! Ребята!

Пробивается луна, он стоит перед крестами, видит в темноте их контуры, кресты поднимаются, раскрывают объятия, и вот уже гудит от их поступи земля, он стоит перед ними и шагает на месте, выбросив руку:

– Ребята, марш!

Он лезет в сумку и снова поднимает руку… Раздается усталый одинокий выстрел, который подхватывают и уносят порывы ветра; затем Георг Раэ, шатаясь, опускается на колени, упирается руками и последним усилием разворачивается к крестам; он видит, как они шагают колонной, маршируют, слышит тяжелые шаги, они ступают медленно, путь далек, идти долго, но они идут вперед, они дойдут и дадут последний бой, бой за жизнь, они шагают молча, темная армия, такой далекий путь, путь к сердцам, он займет много лет, но что им время? Они выступили, они идут.

Нас просто зрадили. Говорили: «батьківщина», а мали на увазі загарбницькі плани жадібної індустрії; говорили: «честь», а мали на увазі жагу влади й гризню серед жменьки пихатих дипломатів та князів, говорили: «нація», а мали на увазі свербіж діяльності нічим не зайнятих панів генералів.<…> Слово «патріотизм» вони начинили своїм фразерством, спрагою слави, владолюбством, брехливою романтикою, своєю дурістю і купецькою жадібністю, а нам піднесли його як променистий ідеал. І ми сприйняли все це як звуки фанфар, як сповіщають про нове, прекрасне, яскраве існування. Хіба ти цього не розумієш? Ми вели війну проти самих себе, хоча й не усвідомлювали цього! І кожен влучний постріл потрапляв у одного з нас! Тож слухай, я кричу тобі в самі вуха: молодь усього світу піднялася на боротьбу, і в кожній країні вона вірила, що бореться за свободу! І в кожній країні вона вірила, що бореться за свободу! І в кожній країні її обманювали та зраджували, в кожній країні вона билася за чиїсь матеріальні інтереси, а не за ідеали; у кожній країні її косили кулі й вона власними руками знищувала сама себе. Хіба ти не розумієш? Є тільки один вид боротьби: це боротьба проти брехні, непослідовності, компромісів, пережитків! А ми заплуталися в павутинні їхніх фраз і замість того, щоб боротися проти них, боролися на їхньому боці. Ми думали, що воюємо за майбутнє, а воювали проти нього. Наше майбутнє мертве, бо молодь, яка була його носієм, померла. Ми – лише вцілілі залишки її! Зате живе й процвітає інше – сите, задоволене, і воно ще більш сите і вдоволене, ніж будь-коли! Бо незадоволені, неспокійні, бунтівники померли за нього! Подумай про це! Ціле покоління знищене! Ціле покоління надій, віри, волі, сили, таланту піддалося гіпнозу взаємного знищення, хоча в усьому світі в цього покоління були одній і ті самі цілі!

- Пане директор, ви бачили війну на свій лад: із прапорами, ентузіазмом і оркестрами. Але ви бачили її не далі вокзалу, з якого ми від’їжджали. Ми зовсім не хочемо вас засуджувати за це. І ми раніше думали так само, як ви. Але ми дізналися і про зворотний бік медалі. Перед нею пафос чотирнадцятого року розсипався на порох. І все ж ми протрималися, бо нас тримало разом щось глибше, те, що народилося вже там, на фронті: відповідальність, про яку ви нічого не знаєте і для якої не потрібно слів. <…> Ми не збираємося мститися вам; це було б безглуздо, адже ніхто не передбачав того, що потім відбулося. Але ми вимагаємо, щоб ви не наказували нам, як ми повинні думати про все це. Ми йшли воювати зі словом «батьківщина» на вустах і повернулися, зберігши в серці те, що ми тепер розуміємо під словом «батьківщина». Тому ми просимо вас мовчати. Киньте ваші гучні фрази. Вони для нас більше не годяться. Не годяться вони й для наших полеглих товаришів. Ми бачили, як вони вмирали. Спогади про це ще настільки свіжі, що нам нестерпно слухати, коли про них говорять так, як робите це ви. Вони померли за щось більше, ніж за подібні промови.

- Особливо ж вшануємо пам'ять синів нашого навчального закладу, які відважно поспішили на захист батьківщини й не повернулися з фронту. Двадцяти одного юнака немає серед нас, двадцять один боєць загинув смертю славних у бою, двадцять один герой спочиває у ворожій землі після ратних подвигів і спить непробудним сном під зеленою травою.

У цей момент лунає короткий вибух сміху. Директор, неприємно вражений, замовкає. Сміється Віллі, який своїм масивним тілом схожий на шафу. Віллі червоний, як індик, - так він розлютився.

- Зелена травичка, зелена травичка, - регоче він. – Непробудним сном. Спочивають. У гнойових ямах, у вирвах лежать вони, пробиті кулями, пошматовані снарядами, затягнуті болотом. Зелена травичка! Зараз начебто в нас не урок співу. Геройська смерть! Цікаво знати, як ви собі її уявляєте! Хочете знати, як помирав маленький Гойер? Він цілий день висів на колючому дроті й кричав, а кишки вивалювалися у нього з живота, як макарони. Потім осколком снаряда йому відірвало пальці, а ще через дві години шматок ноги, а він усе ще жив і намагався уцілілою рукою всунути кишки всередину, аж увечері помер. Уночі, коли ми змогли нарешті підібратися до нього, він був продірявлений, як кухонна тертка. Розкажіть його матері, як він помирав, якщо у вас вистачить мужності!

Мене кидає в піт. Виявляється, я сиджу, як тоді, у Фландрії, навалившись ліктями на стіл, затиснувши в руці кістку, пальці облиті жиром, обсмоктую залишки м`яса, а всі інші їдять, як слід, чемно орудуючи ножами й виделками.
Червоний як мак, не дивлячись ні на кого, я кладу кістку на тарілку. Як же це я так забувся? Але я просто відвик їсти по-іншому: на фронті ми тільки так і їли, в кращому випадку в нас була ложка або виделка, тарілок ми в очі не бачили.
Мені соромно, але в той же час мене душить лють. Лють на дядька Карла, який перебільшено голосно заводить розмову про військові позики; злість на цих людей, які хизуються своїми розумними розмовами; злість на весь цей світ, який так незворушно продовжує існувати, поглинений своїми маленькими жалюгідними інтересами, немов і не було цих жахливих років, коли ми знали тільки одне: смерть або життя – і нічого більше.

Голос Дамхольта звенит на всю площадку. А что если бы учителю подойти к ученику по-товарищески, думаю я, может быть, это дало бы лучшие результаты? Не знаю, не знаю… Такой подход, возможно, улучшил бы отношения, позволил бы избежать того или иного. Но, по существу, это был бы самообман. Я по собственному опыту знаю: молодёжь проницательна и неподкупна. Она держится сплочённо, она образует единый фронт против взрослых. Она не знает сентиментальности; к ней можно приблизиться, но влиться в её ряды нельзя. Изгнанный из рая в рай не вернется. Существует закон возрастов. Зоркий Дамхольт хладнокровно принял бы товарищеское отношение учителя и извлёк бы из него выгоду. Не исключено, что он и привязался бы к учителю, но это не помешало бы ему использовать выгодность своего положения. Наставники, которым кажется, что они понимают молодёжь, – чистейшие мечтатели. Юность вовсе не хочет быть понятой, она хочет одного: оставаться самой собой. Взрослый, слишком упорно навязывающий ей свою дружбу, так же смешон в её глазах, как если бы он нацепил на себя детское платьице. Мы можем чувствовать заодно с молодёжью, но молодёжь заодно с нами не чувствует. В этом её спасение.