Антена

Життя схоже на будинок, в якому знайшли повішеного.

Пізно підбирати потрібні слова.
Пізно врізати нові замки.

чоловіки закохуються так,
як кити вистрибують на берег -
без жодного шансу на повернення

Коли вона засинала йому на плечі,
сни приходили до неї із потойбіч.
І тому, що він міг торкатись її лише вночі,
він і любив ніч,
найбільше любив ніч.

Ах цей печальний, печальний світ дорослих самотніх людей.
Нічого не можна поправити, нічому не можна зарадити.
Нікого не можна витягнути iз зашморгу й привести до тями.
Єдине можна про все це написати,
можна з цього зробити літературу.

Сонце стоїть над червоними соснами.
Всі ж ми розуміємо, з чого робиться наша історія.
Історія — це тінь, яку відкидають живі.
І тінь, яку відкидають загиблі, це теж історія.

Людям важливо завжди лишатись людьми.

Говорити в нашій ситуації про політику —
те саме, що говорити в тубдиспансері про смерть:
комусь із присутніх це обов'язково не сподобається.

А тут про що не скажи все політика.
Хліб у домі політика.
Школа на розі теж політика.
Рання весна, що затягує небо солодким димом, —
так само політика.
Політика в жестах, політика в диханні,
політика в голосових зв'язках,
які потребують спокою.

Вчись говорити так, ніби твої слова —
останнє, що почує той, хто завтра помре.

З усіх її знань і вмінь
найважче — вміння чекати.

Що робить смерть? Роз'єднує всіх,
ламає мову, мов залізничні мости.

Сніг іде так натхненно, як ідуть до причастя.

За дві тисячі років людство зрадила всіх своїх геніїв.
Світ заплутався в cnpoбax виправдатись.
Світ виявився безнадійно непристосованим до життя.
Для свого виправдання він вигадав художню літературу.

Бути соняшником в полях Донбасу —
це знати, як жити й за що помирати.

Релігія це телефони, зроблені в Китаї,
це священики з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Поети — вони як лисиці: першими чують смерть,
першими брешуть на місяць, який ще не зійшов.

Ритм серпневого моря,
силабо-тоніка медуз, викинутих помирати,
дихаєш йодом,
видихаєш поезію,
аби не задихнутись від образи і щастя.

Світ, мов із атомів, складається з літер твоєї абетки.

Смерть, мов жінка, до кінця тримає інтригу,
не маючи до тебе ні поблажливості, ні стриму.

Виговори мене, ніби назву хвороби, з якою тепер жити.

Так і є:
війна- ніяка,
про неї так і говорять-
без прикметників.

Як ти себе почував?
Ніяк.
Як до тебе ставилися?
Ніяк.
Як ти про це говориш?
Ніяк.
Як нам тепер із усім цим жити?
...