Історія М/Т і лісового дива

Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду.

(Рус.) Вы когда-нибудь бывали в краеведческом музее? Желательно, где-нибудь в глубокой провинции. Несколько маленьких, плохо освещенных комнат, плетеные половички на деревянном, давно не крашеном полу, десяток стеллажей. Там, под стеклом, какие-то унылые керамические черепки; школьные тетрадки какой-то местной знаменитости; пожелтевшие фотографии, запечатлевшие городок лет эдак 100 назад; возможны и кремниевые наконечники, найденные, когда копали чей-то огород. На стенах примитивные аляповатые «исторические» картины местного Репина. В целом скучно, конечно же, и зашли вы сюда, чтобы скоротать время в ожидании рейсового автобуса. Но какой гордостью светятся глаза краеведа – хранителя этих невиданных сокровищ. С каким упоением он рассказывает про каждую черепушечку, каждый наконечничек, каждую тетрадочку. Невольно поддакиваешь, согласно киваешь, сочувственно негодуешь по поводу нехватки финансирования, соглашаешься с важностью краеведческого дела. И понимаешь, что тебе, конечно же, все это «по боку», это не твоя история, не твоя малая родина. Это как тот старый семейный альбом, что достался тебе от бабушки. Тебе-то интересно, а вот твоим друзьям далеко не всегда.
Вот в такой-то краеведческий музей и заводит вас Кендзабуро-сан. И с восторгом начинает показывать то картинки, которыми разрисован местный храм, то дерево, которое посадил местный герой, то платок ручной работы, доставшийся ему от бабушки. И не то чтобы это совсем неинтересно, но как-то не трогает от слова «совсем». То ли язык чересчур сухой, то ли легенды слишком примитивны, то ли просто не веришь автору. Не веришь ни в существование этой глухой деревушки, затерянной среди гор, не веришь в ее жителей, не веришь в ее героев. Какие-то они все очень искусственные и надуманные, как по мне. Почему-то кажется, что не было никакой бабушки, которая заставляла маленького мальчика запоминать это все. А был уже вполне взрослый дяденька, который начитавшись легенд и мифов родной страны, решил скомпилировать эту в одно сказание об одной деревне. Что же в этом плохого, не он первый среди писателей это сделал? Плохого ничего, но когда я читала «Большую засаду» Амаду или «100 лет одиночества» Маркеса, то я проникалась происходящим, верила героям книги, а здесь не получилось.
Так что, в целом, конечно же, можно посмотреть семейный альбом Оэ, вернее почитать легенды деревушки, в которой родился герой его книги, но если честно – меня не зацепило. Сборник «Пионовый фонарь» или же «Мифы и легенды Японии» под редакцией Х. Дэвиса мне понравились гораздо больше. И как-то подумалось: «Как хорошо, что первым японским автором, с творчеством которого я познакомилась, был Сакё Комацу!» Потому что после Комацу, (который остается моей самой крепкой японской любовью), были и великолепный Ясунари Кавабата, и загадочный Харуки Мураками, и мрачный Юкио Мисима, и другие (правда в меньших пропорциях). А вот захотелось бы мне знакомится с японской литературой после Оэ? Не знаю, скорее всего нет.
(Укр.) Чи були ви колись у краєзнавчому музеї? Бажано, десь у глибокій провінції. Декілька маленьких, погано освітлених кімнат, плетені килимки на дерев'яній підлозі, що давно вже чекає на свіжу фарбу, десяток стелажів. Там, під склом, якісь понурі керамічні рештки; шкільні зошити якоїсь місцевої визначної постаті; пожовклі світлини столітньої давнини; можливо й кремнієві списи, що знайшли, як копали чий-то город. На стінах примітивні недоладні «історичні» картини місцевого Рєпіна. В цілому нудно, та й зайшли ви сюди, щоб вбити час в очікуванні рейсового автобуса. Але якою гордістю світяться очі краєзнавця - охоронця цих небачених скарбів. З яким захопленням він розповідає про кожну решточку чогось. Мимоволі починаєш погоджуватися, згідно кивати головою, співчутливо обурюватися з приводу нестачі фінансування, щось теж казати про важливість краєзнавчої справи. І розумієш, що тобі, еге ж, все це «по боку», це не твоя історія, не твоя мала батьківщина. Це як той старий сімейний альбом, що дістався тобі від бабусі. Тобі цікаво час від часу його передивлятися, а ось твоїм друзям якось не зовсім.
Ось в такий-то краєзнавчий музей і заводить вас Кендзабуро-сан. І з захопленням починає показувати то якісь дивні картинки, що ними розмальований місцевий храм, то дерево, яке посадив місцевий герой, то хустку ручної роботи, що дісталася йому від бабусі. І не те, щоб це зовсім нецікаво, але як то не "торкає" від слова «зовсім». Чи то мова надто суха, чи то легенди занадто примітивні, чи то просто не віриш автору. Не віриш ні в існування цього глухого села, загубленого серед гір, не віриш в його мешканців, не віриш в його героїв. Якісь вони всі дуже штучні і надумані як на мене. Чомусь здається, що не було жодної бабусі, яка змушувала маленького хлопчика запам'ятовувати це все. А був вже цілком дорослий дядечко, який поначитавшись легенд і міфів рідної країни, вирішив скомпілювати їх всі в одну. Що ж в цьому поганого, не він перший серед письменників це зробив? Поганого нічого, але коли я читала «Велику засідку» Амаду або «100 років самотності» Маркеса, то я переймалася тим, що там відбувається, вірила героям книги, а тут ні.
Так що в цілому, звичайно ж, можна подивитися сімейний альбом Ое, вірніше почитати легенди села, в якому народився герой цієї книги, але якщо чесно - мене не зачепило. Збірка «Піоновий ліхтар» або ж «Міфи і легенди Японії» під редакцією Х. Девіса мені сподобалися набагато більше. І якось подумалося: «Як добре, що першим японським автором, з творчістю якого я познайомилася, був Саке Комацу!» Тому що після Комацу, (який залишається моєю найсильнішою японською любов'ю), були і чудовий Ясунарі Кавабата, і загадковий Гарукі Муракамі, і похмурий Юкіо Місіма, й інші (правда в менших пропорціях). А ось чи виникло б в мене бажання знайомиться з японською літературою після Ое? Не знаю, швидше за все що ні.