Повія

«Христi здалося, що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала сама себе, щось вивiряла у собi.»

- Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, - одказав Рубець. - А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хатi.
- Що ж вiн робе? - спитав Книш.
- Пише щось, читає…
- Дурак, видно! - рiшив Селезньов. Колiсник зареготався, а за ним i Книш.
- Само собою - дурак! - доводе Селезньов. - Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть - да!

«Чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче.»

- Що ж про мене кажуть?
- Казаному кiнця нема.

«Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi».

«Як таке щастя, то і між людей нема охотки іти: сиділа б усе дома, як кам'яна...»

«Хатні двері забула Здориха причинити; у їх роззявлену дірку ішов з сіней холод: у хаті — хоч вовків гони! А Прісьці і Христі — байдуже, їх гріє горе своїм пекучим огнем, їх діймають сльози своїм гірким теплом... Голова наче у вогні палає, очі горять, Зітхання гаряче, аж губи репаються від нього, аж у роті сохне.»

«І пішла молода Христина думка перелічувати одні за другими недостачі, пішла викладати свої таємні бажання: невеличкі вони, страх невеличкі, та й їх немає».

«Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо є кінець сльозам, є край і лементові: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душі. Замість їх устають думки, здіймаються гадки — одна другої неодрадніша, одна другої нерозважніша. В темряві вони ширяться, яснішають; давнє устає перед очима, мов воно тільки що діялося; люди проходять — живі люди;»

«День у день робота, день у день праця — ні згуляти, ні спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася — та й досі... Що було доброго в серці, що було живого в душі — як той шашіль, вона проточила: і краса була — не знать коли зносилася; і сила була — не знать де ділася; які надії були — і тих немає;»

— Було б що віддавати, — усміхаючись, каже Пріська, — а не то що в шинок ще носити... Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть і драти?
— Не нашого то ума діло... Сказано — дай, то й віддай.
— Воно ж і даванню кінець є...

«Мар'янівщани споконвіку хлібороби: віл, а не кінь — сила у польовій роботі. Мар'янівщани кохалися у волах, а не в конях: конем так — поїхати куди, прогулятися, а волом — робити.»

Мiж чужими iнодi краще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають - не стануть допiкати…

- Как я люблю Лермонтова! Страх! А при жизни, говорят, его не любили. Вот глупцы! Ах,если бы он теперь был жив!

• Так еще б насмеялись над ним...

"Кажуть смерть усіх рівняє; кажуть - на тім світі усе навпаки: тут було голодно й холодно, там ситно й тепло; тут ти скнів душею, там - радітимеш серцем; тут мужикував, там - пануватимеш..."

Хоть гiрший, та iнший.

Нихто не вiда, як хто обiда.

Буде каяття, та не буде возвраття.

I злодiя не було, i батька вкрадено.