Marginalis

нішто не вечна. Гэта натуральны ход гісторыі. Мовы, культуры, дзяржавы, падзеі і памяць пра іх з часам знікаюць, як і самі людзі. Знікалі і больш моцныя за ўбыхаў народы. Знікалі цывілізацыі, якія, здавалася, будуць існаваць вечна і паглынуць усе астатнія культуры. Але і яны паміралі. Усё памірае. Але праіснуеш ты сто гадоў ці тысячу — у канчатковым выніку не мае значэння. Гэта ўсяго толькі пясчынка ў параўнанні з тым, колькі існуе наш свет. А жыццё чалавека, чалавечая гісторыя — толькі малая частка таго, што існуе вакол. І калі-небудзь гэта ўсё знікне. Перад тварам сусвету, перад тварам вечнасці і бясконцасці мы — нішто.

Думки про стародавню книгу не давали мені спокою декілька років. [...] На щастя, поступово я прийшов до розуміння того, що не зможу повною мірою отримувати насолоду від власного життя, відчувати радість від того, що маю і що мене оточує, до того часу, поки остаточно не зможу змиритись. Мені треба було відпустити всі надії, пов'язані с книгою. Змиритись, що ніколи не зможу її знайти. Мені варто було покинути її частиною тієї історії, яку одного разу почув, не намагаючись виділяти для неї місце у власній реальності. Але складніше за все було (і з цим я ніяк не хотів миритись) добровільно забути багато людей — і перш за все Львовича, — частиною життя яких була книга. Був готовий припинити її пошуки, перестати себе мучити марними надіями, але повністю не міг піти на те, щоб безжально поховати історії цих людей у пластах своєї пам'яті, останнім носієм яких я, можливо, лишився.

— Марі, як меня жити далі, знаючи, що життя таке коротке і швидкоплинне? Ще нещодавно я був молодий, усе життя було попереду. Старість здавалася такою далекою і нереальною. Здавалося, вона тебе зовсім не торкнеться. Але ось не встигнеш і оком змигнути — і все тіло буде вкрите зморшками. І зморшки — це ще не найгірше. Спочатку немічна старість, коли все болить, ледь пересуваєшся, кашляєш, задихаєшся, а то й впадеш в маразм, а потім — і зовсім небуття. Навіщо таке коротке життя, якщо ані насолоди від нього, ані величі не встигаєш досягнути? Це ж знущання! А як сумно в старості, коли знаєш, що інші ще поживуть років із тридцять-п'ятдесят, побачать майбутнє, а тобі вже сьогодні-завтра помирати! Зараз я відчуваю себе років на сімнадцять-двадцять, але варто подивитись у дзеркало, як розумієш, що скоро тобі кінець. Я не зможу так жити — щодня бачити, як помираю. Бо життя — це не що інше, як помирання.

Раніше, коли я думав над цим питанням, мені було сумно, я злився. Але з часом зрозумів: ніщо не вічне. Це природний хід історії. Мови, культури, держави, події і пам'ять про них із часом зникають, як і самі люди. Зникали народи і ще більші за убихів. Зникали цивілізації, які, здавалося, будуть існувати вічно и поглинуть усі наші культури. Але й вони помирали. Усе помирає. Адже проіснуєш ти сто років чи тисячу — у кінцевому результаті не має значення. Це всього лише піщинка порявняно з тим, скільки існує наш світ. А життя людини, людська історія — лише маленька частична того, що існує навколо. І колись це все зникне. Перед обличчям всесвіту, перед обличчям вічності й безкінечності — ми ніщо.