Цитаты из книги Лісова пісня

Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті. Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

Німого в лісі в нас нема нічого.

Лісова пісня

Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.

Кохання - як вода - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал - воно кипить, а стріне холод - стає мов камінь.

Но обходи людские тропы, дочка! По ним не воля ходит – там печаль Несет свой груз. Ты обходи их, дочка! Раз только ступишь – и пропала воля!

Стара верба, смутна береза навіть у златоглави й кармазини вбрались на свято осені. А тільки ти жебрацькі шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що ніяка туга краси перемагати не повинна.

Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті.

Давня казка

Самій не довго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті.

Мій шлях

Так, я вільний, маю бистрі Вільні думи-чарівниці, Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.

Давня казка

А влітку де він? Де тоді гасає,
коли жадібне сонце воду п'є
із келиха мого, мов гриф неситий,
коли від спраги никне очерет,
зоставшись на березі сухому,
коли, вмираючи, лілеї клонять
до теплої води голівки в'ялі?
Де він тоді?

Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік виконують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненські береги
і старощам моїм спокій руйнує.

Водяник

Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.

Русалка

Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж "Той, що греблі рве"!

Водяник (Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому - барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий)

Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!

Гомоніла твоя кобза Гучною струною, В кожнім серці одбивалась Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку, Тихо в домовині, Та збудила твоя пісня Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок Поміж нами сяє, «Огню іскра великого» Повік не згасає!

Щоб між нами не вгасало Проміння величне, Ти поставив «на сторожі» Слово твоє вічне.

На роковини Шевченка

Не гідна ти дочкою лісу зватись! бо в тебе дух не вільний лісовий, а хатній рабський!

Люблю старого. Таж якби не він, давно б уже не стало сього дуба, що стільки бачив наших рад і танців, і лісових великих таємниць. Вже німці міряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками — і ледве що стікло. Давали гроші, таляри биті, людям дуже милі, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати. Тоді ж і я на бороду заклявся, що дядько Лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому лісі.

…треба тільки слово знати, то й в лісовичку може уступити душа така саміська, як і наша

І та вже відьма? — Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.