Століття Якова

* Стріляли по своїх - чітко, без жалю. Падали, лаялись. Содом і Гоморра, тилько де ж грішники?

Влюбетися, як води кварту випити.

Яків глянув на Улянчиного чоловіка. Той стояв і торжествуюче посміхався — навіть при місячному світлі добре було видно ту усмішку, що зміїлася на виразних, аж не чоловічих губах.

Теше, а на сусідньому подвір’ї, знає непевне, знову з хати виходить весілля. Наречені тримають в руках ікони. Попереду іде сват, поруч дружки, із хлібом в руках завмерли поруч батьки — і він вислизає з того весілля, наче обрізана гілка чи, швидше, зірване яблуко, що покотилося в ще густу, але вже пожухл у траву. Котиться й котиться. Й боляче вдаряється об щось залізне й холодне.

Горло йому тоді перехопив спазм. Кого він хоче? Він уперше подумав про дивну владу жінки. Цієї ось над ним. Що геть його висмоктала й повела невідомо куди. І жінки взагалі. Чого він їй підкорився, чого приймає ці подачки від цеї зрадливиці? Вже зрадливиці. Хай і не йому. Та і йому тоже. Поїхав би геть — десь на заробітки, за Буг, у Польщу питому, куди завгодно, світ заочі.

...щось у ньому опустилося на самісіньке дно. У його, Якова, власне провалля. То була душа , а може, й камінь, що спав з тієї душі.

...почуття вартніші за саме життя. Без них, казала, життя - то лиш існування. Гірше, ніж у рослин.

Позбавлений чогось такого, що було значно більше за саме життя.

І тут почув якийсь віддалений стукіт. Раз за разом, мовби удар молотка. Далекий і водночас ніби близький. Що за холєра гупає, дратує? Те, що збагнув далі, змусило аж захитатися - то гупало його власне серце.

...щастя настільки складна річ, що, як ту пташку, в руках утимати важко, іноді просто неможливо.