Отзывы о книге Маруся

Посидівши і проаналізувавши літературу, яку я читаю. Я прийшла до висновку, що ніяка я не патріотка, якщо забула, коли останній раз тримала в руках книжку справжнього українського письменника. Тому вирішила негайно заспокоїти свою українську (!) совість і виправити несправедливість. Довго не вагалась, що вибирати, ця книжка сама на мене так і дивилась з полички бібліотекарського стелажу. А була це "Збірка оповідань" Григорія Квітки-Основ'яненка.

Почну з того, що звикнувши до книжок сучасних уркаїнських письменників, читати Григорія Квітку-Основ'яненка, було трохи дивно. Незвична мова і, місцями, незрозумілі слова, ще більше підігрівали мою цікавість і надавали незабутнього ефекту моєму читанню.

Відкрила зміст і відрязу зупинила свій вибір на оповіданні "Маруся" (не дивно, правда?). Перша україномовна повість нової української літератури. А для мене перша у всій творчості Основ'яненка. Це зворушлива історія ідеального кохання єдиної доньки заможних селян, Марусі і бідного міського ремісника Василя. На шляху їх чистого, вірного, а разом з тим нещасливого кохання, стає соціальна нерівність, заборона батька, солдатська служба. Закохані, як можуть долають всі перешкоди на своєму шляху, аж поки не стається невідворотне... От так треба писати про любов, от так треба любити, от так боротись! Зізнаюсь Вам, вкінці плакала, як маленька. Місцями, в мене шкірою бігали мурашки, а позвоночник покривався інеєм. І навіть, спочатку, тихо заздрила Марусі. "Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на світі..." Читала ці рядочки і серце завмирало... (не скажу чому :) Де б і собі знайти такого Василя?

Нелегко мне далось решение наверстывать украинскую школьную классику. Язык сложный: мало того, что произведение написано в 19 веке, так и написано оно суржиком плюс некоторые диалоги на староцерковном. В принципе, почти все понятно, но в тексте я завязла конкретно. Действие происходит в Конотопе, когда не слишком умный, ленивый пан сотник захотел жениться на красивой дивчине, а она ему - гарбуза! Сидит грустный пан сотник у себя в хоромах, думу думает, а тут к нему писарь с письмом пожаловал - нужно собираться пану сотнику с казаками и ехать аж в Чернигов! А так не хочется, да и грустно - гарбуза всучили... На выручку приходит писарь, метящий на место сотниковое, - предложил написать ответ и отправить с хромым посыльным, мол, некогда нам в Чернигов ездить, у нас тут дождя давно нет, так мы будем баб топить, ведьму искать. Ведьму они найдут, и всем будет по заслугам. Потому что у нас в Украине с женщинами лучше не связываться, если что.

Якщо ви любите надрив почуттів як у мильних операх , читайте "Марусю". Звісно, написано повість в народній манері, що не дозволяє виходити за межі дозволеного, але, читаючи, ви не будете нудьгувати. Твір населяють ідеальні герої, у них немає вад. Хіба що єдина - їм фатально не щастить, що є головною ознакою сентименталізму. Чтиво - на любителя. Випускники ж повинні не забувати, що "Маруся" - перша повість в новій українській літературі, яка входить до програми ЗНО з української мови і літератури.

Лупала я, лупала сю скалу та й долупала до мудрости. Онде вервечка думок в голові зродилася та на свій божий вилупилася.

Коротко про те, як було читати "Конотопську відьму": хотілось си продирявяти свій риштак (голову). А все через того клятого Прокіпа Ригоровича Пістряка, хай би його миші з'їли!

Пояснюю: отой персонаж - яскравий взірець того, як невігластво словами вченими прикривається. Та так прикривається, що сам Ригорович ся не розумієт, що каже. Згадується ота мудрая цитата про то, як люди розумні слова вивчили та стало важче ідіотів розпізнати. Всі кланяються Ригоровичу, за мужа вченого мають, а він ума ні в один вус! Та ще й падлюка остання.

Друге діло Уласович Микита Забрьоха, який ідіот єси і навіть не прикривається, хоч і сотник. Правда, коли ти сотник спадковий, а не вибраний, то нащо тії мізки мати? Зате кралю розумну, гарну, метикувату і з добрим приданим хоче. Дурний, страшний, обмежений, а амбіцій повна комора.

Отак вони вертілися-вертілися, ті Ригорович із Забрьохою навколо конотопської відьми, та й навертілися на три вершки.

Дала другий шанс "Конотопській відьмі" і не пожалкувала - тут вам і сміх, і гріх! На основі фольклору написати таку сатиру треба однозначно мати талант. Неосвіченість, самодурство, нещирість і купа інших вад, що розквітають на основі віри у забобони - ось вам майже повноцінний портрет владарюючої козацької верхівки. А до чого те все комічно змальовано!

Яка зворушлива, яка щира, яка сумна історія.. Історія любові, мудрості, віри, а головне, - волі до життя. Для меня ця повість навіть не про кохання Марусі та Василя, для мене вона вся про старого Наума. Він тут уособлення споконвічної мудрості народу, дідів та прадідів. Саме йому доводиться приймати такі важкі і такі по-життєвому правильні рішення: оберігати Марусину дівочість, не допустити для неї важкої долі солдатки, навіть якщо це розіб'є їй сердце. Бути поруч з Настею і не дати впасти їй у відчай після доньчиної смерті. Не зважаючи на власне горе, переживати за Василя. А головне - його непохитна віра, і те, чого не вистачає нам так сьогодні, - смирення, прийняття життя яким воно є, і у радості. і у безмежному смутку:

- Господи милосердний! Дай мені розум, щоб я, при такій тяжкій біді, не прогнівив би тебе не тільки словом, та ніже думкою!

Так душевно, так по-доброму і з якою любов'ю написано!

Знову шкільна література і знову книга мені сподобалася... а може не сподобалася... Я заплуталася(( По - перше, я не люблю коли в книзі дуже детально зображуються почуття героїв, таке відчуття, що ти підслуховуєш розмови та підглядаєш за їхніми діями. По-друге, я не люблю, коли який- небудь герой і книзі помирає. По- третє, коли книга написана давньою українською мовою із купою незрозумілих слів. Всі ці факти для мене з одного боку негативні, а з іншого позитивні. і взагалі книга специфічна і не кожен її зрозуміє.