Коханці Юстиції

Давно вже жодна книга не викликала в мене стільки захоплення і не читалася так скоро! Тим паче, книга, в якій історія України відіграє важливу роль. Про це трохи згодом. ⠀ Сам автор ідентифікував жанр свого дітища як "параісторичний роман у восьми з половиною серіях". Тобто бачимо 8 історій, яких поєднує головне - усі вони про непересічних злочинців: зрадників, вбивць, ґвалтівників. Тут і вуличні банди 60х рр. 20 століття, і вбивця Степана Бандери, і розбишаки 17 століття, і Друга Світова з усією тією невизначеністю сторін і розумінням "свої-чужі", і багато чого іншого не менш гіптонизуючого. Дев'ята історія теж має в собі злочин, проте вона обривається, не встигнувши початися. Є ще дещо, що об'єднує ці історії : 1. Вони всі про злочинців-чоловіків; 2. Вони відбуваються на території Західної України; 3. Вони репрезентують відсносність істини, бо кожен злочин має дві сторони медалі. ⠀ Усі ці людські долі показуються в особистісному та історичному контексті. Написано так, що відірватися неможливо. Автор майстерно іронізує. Автор грає з читачем. "Складно навіть з впевненістю сказати, де тут межа між белетристикою й документалістикою" - пише в своїй рецензії Віра Агеєва. І це беззаперечний факт. ⠀ А тепер трохи про історичне питання. В мене дуже дивні відносини з історією України. Шкільні роки залишили по собі загрозливу пустоту в голові з цього предмету, і лиш незворотнє наближення ЗНО та вже свідоме розуміння того незнання змусило зануритися в історію, вивчаючи її як вперше, з самого початку. Проте сам предмет так і продовжував залишатися для мене сухим. Найбільше, найшлибше історію України для мене відкрив філфак і пари з української літератури, бо тут в історію вплітаються людські долі, неймовірні історії, через які розумієш пульс часу. "Коханці юстиції" Андруховича для мене саме з таких книг. Читаючи про ці неймовірні ігри долі, хочеться занурюватися в історію глибше та глибше.

Маестро Андрухович завжди творить цікаву історію, навіть якщо ця історія складається з 8,5 частин і розкидана в часі. Отож, перед нами вісім серій фільму-якого-ніколи-не-буде, який зняв би Андрухович, але він письменник, а не режисер, тож режисером виступає кожен читач. Кожна глава розповідає про тих, хто так чи інакше мав стосунки з юридичним аспектом життя західної Україні, і стосунки дуже близькі: про крутія і пройдисвіта, гультіпак і повстанців, потворного відлюдника та інших. Остання -- половинчаста -- глава розповідає про самого автора та його зв"язок з усіма персонажами.

Події історій розгортаються на західній Україні і пощастить тому, хто добре знайомий з місцевою географією: в історіях часто згадуються місцеві річки чи населені пункти. Однак навіть якщо ви ніколи тут не бували, не біда -- географія лише додає колориту і зв"язності історіям між собою, ніяк не впливаючи на сюжет.

І, звісно, не варто забувати і про мову, адже книгу пише не абихто, а сам маестро Андрухович. Плавна і тягуча, квітуча і барвиста, мова в цій книзі приносить справжнє задоволення. Андрухович описує події легко, граючись, з певною долею іронії, від чого 8,5 серій цього роману пролітають дуже швидко.

Палко раджу усім поціновувачам творчості Андруховича і тим, хто хоче познайомитися з якісною сучасною українською літературою!

Відрубування голів, спалювання і розстріли, злочини ідейні та просто заради втіхи, вбивця Степана Бандери і графа Андрея Потоцького... а також величезний історичний простір, який охоплює період з початку 1600-х і аж до 1971 року. І на цьому фоні Андрухович любовно вимальовує головних героїв з усім притаманним йому багатством лексикону, багатобарвністю та іронією. ⠀ Вийшло посміятися (й не раз), замилуватися черговій появі цирку Вагабундо і просто насолоджуватися "паранормальністю". Вісім з половиною "серій"-життєписів, просякнутих детективним присмаком, лишають по собі багато запитань: у окремих випадках взагалі виходить задуматися, а чи був злочинець справді злочинцем? Наприклад, той же "Синій борода" з галицького провінційного містечка "Другобіча" мав дуже суперечливе досьє - з плином часу виринають усе більш химерні його деталі. ⠀ Особливий шарм - у фрагментарності "Коханців". Андрухович пише у звичній для себе манері, але стилістична відмінність між окремими життєписами зчитується. Не так провокативно, як рання творчість, але дуже майстерно. ⠀ Люблю Андруховича і люблю постмодернізм водночас, тому зумисне довго не прощалася з "Коханцями". Зрештою, відгадувати, де тут правда, а де абсолютна містифікація, можна ще довго. І у цьому свій резон.