Wonder

Інколи ви зустрічаєте якусь людину й не можете уявити, як то - бути на її місці. Це може бути хтось в інвалідному візку, приміром, чи глухонімий... Може, для решти людей я саме такий. Хоча для себе, я - це просто я. Звичайний хлопець.

Дивно, як інколи тебе лякає те, що врешті-решт виявляється зовсім буденною справою.

Ну чому ніхто не розуміє, що не все підлягає поясненню?! Інколи навіть намагатися не варто, бо незрозуміло, з чого почати і які слова дібрати. Речення плутаються в роті, скручуючись у величезний вузол, і з язика зривається геть не те, що потрібно.

"ВАШІ ДІЇ - ЦЕ ВАШІ ПАМ'ЯТНИКИ".
[...]
Сенс цього вислову в тому, що нас запам'ятають завдяки нашим діям. Наші справи - те, що ми робимо щодня, щогодини, - понад усе. Вони значно важливіші за наші слова чи зовнішній вигляд. Те, що ми робимо, переживе нас. Те, що ми робимо, - це наші пам'ятники, що встановлюються на честь героїв по їхній смерті. Це наче піраміди, зведені єгиптянами на честь своїх фараонів. Тільки збудовані вони не з каменю, а зі спогадів про нас.

КОЛИ СУМНІВАЄШСЯ, БУТИ ПРАВИМ ЧИ ДОБРИМ, ОБЕРИ ДОБРО!

[...] малі діти не намагаються тебе скривдити. Звісно, подеколи вони бовкають щось образливе, проте їм самим невтямки, що вони кажуть. Натомість із великими дітьми все не так: вони чудово розуміють сенс будь-яких слів і часто-густо користуються цим із лихою метою.

Быть дружелюбным недостаточно. Нужно быть другом.

— Кто мы? — раздельно произнес он, подчеркивая каждое слово. — Кто мы такие? Мы! Что мы за люди? Что ты за человек? Не это ли самая важная вещь на свете? Не этот ли вопрос мы должны задавать себе постоянно? Что я за человек?.. Скажите, кто-нибудь обратил внимание на дощечку у двери школы? Кто-нибудь прочел, что на ней написано?

Максима Августа Пулмана
Каждому человеку хоть раз в жизни положена настоящая овация, потому что все мы побеждаем мир.
Ави

"— Так, ребята, внимание! Все расселись? — Учительница повернулась к нам. На доске была написана ее фамилия: «Мисс Петоза». — Занимайте места. Входите, — сказала она парочке опоздавших. — Есть место тут и вот тут.
Меня она пока не заметила.
— Прекратите болтать… — Заметила. — …и положите рюкзаки на пол.
Она замешкалась лишь на тысячную долю секунды, но я точно знаю, в какое мгновение она меня увидела. Как я и говорил: мне не привыкать" (с.)