"Як невидимий ящір, кігті випустив дріт. І летить птеродактиль, він тепер вертоліт". Ліна Костенко
Якби Рутківський, з яким я познайомилася лише днями, трапився мені у віці 10-12 років, я була б вражена, приголомшена, заскочена зненацька і далі в тому ж дусі. Жалкую, що моє дитинство минуло без нього. І, водночас, я щиро переконана, що кожна книга знаходить нас саме тоді, коли ми цього потребуємо. Не зарано і не запізно, а саме вчасно. Як тільки такі різноспрямовані думки уживаються в моєму мозку - важко сказати, одному Богові відомо, напевно. Але оскільки прощалася я із книгою не без жалю, - скажу вам відверто, - то, мабуть, вона знайшла мене тоді, коли треба було. Початок вразив не дуже, а от за подальшим розгортанням подій спотерігала з цікавістю. Школяр Вітько Бубненко, збираючи інформацію про історію рідного краю, опиняється в печері Чортового яру і через діру в стіні потрапляє в іншу добу, де надворі 1097 рік, Русь, котра вже навернулася у християнство (про це, однак, згадок у тексті немає, натомість де-не-де згадуються язичницькі символи, а одного з героїв зовуть Велесом), відбивається від набігів половців. На престолі - князь Володимир Мономах. Його син Святослав - почесний бранець половців (інакше висловитись не можу - з огляду на описані умови його утримання в полоні), який має гарантувати ненапад Русі на половецькі землі. Тобто їм до нас можна, а нам до них - зась! Русичі не здаються, воюють. Під проводом - кого б ви думали? - Олешка Поповича, Добрині Микитовича та Іллі МуроВця (саме так - через літеру В). [Наша відповідь Чемберленові :) ] Давно уже спочиває у віках Микула Селянинович, а на землі руській так само неспокійно, як і завжди. Ну, просто прохідний двір, а не держава: то печеніги, то половці, пізніше будуть монголи та інші вдалі і не дуже завойовники. Проте одних цих інгредієнтів замало, аби історія змусила вас співпереживати і з нетерпінням і острахом чекати на розв'язку. Виявляється, що часова діра відкрита не 24 години на добу, 7 днів на тиждень, і нашому сучасникові буде не так і легко повернутися додому. Якщо взагалі вдасться це коли-небудь зробити. Із такими гіркими думками він добровільно-примусово лишається в ХІ столітті і береться до зброї разом зі своїми предками. Одразу зрозуміло (навіть якщо не зазирати в кінець), чим усе завершиться. На те вона й щаслива історія, щоб ворогам перепадало на горіхи і вони ще довго носа не потикали і не розкривали рота на чужий коровай, щоб полонений Святослав завдяки хитромудрому планові утік від половців, щоб богатирі здійснили свої подвиги, а Вітько повернувся до рідної Воронівки. Цікаво, як на мене, обіграний Вітьків ліхтарик як знаряддя відлякування половців. Мені завжди важко звикати до нових героїв. А потім відчуваєш, що вони для тебе - немов старі знайомі (та що там знайомі - тут як-не-як про предків наших ідеться). Починаєш вболівати за них, сприймаєш близько до серця їхні негаразди. Якщо так, то я познайомилася з хорошим оповідачем, до якого хочеться повернутися, але вже в інших його творах... Тим часом ситуація на сторінках "... застави" загострювалася, події ставали дедалі драматичнішими, напруженішими й насиченішими. Блокбастер би зняти, чи що? Бо тут вам і войовничі жінки й дівчата (тітка Миланка, Росанка, Оленка), і хоробрі богатирі (один з яких унадився в сад діда Овсія і безсовісно краде там вишні), і родинні таємниці (чергові "скелети в шафі"), і "жахнючий печерний змій" (той самий ліхтарик, якщо пам'ятаєте), і соковита мова ("Бо той гаспид, розумієш, так вперезав, що в голові і досі макітриться")... Перелік можна продовжити, чим вам заманеться. Але найбільший здобуток і шарм повісті - її власне історична складова, адже історія, як із подивом дізнається Вітько, - це не нудний текст на папері. Для когось минуле було теперішнім і складалося із реальних доль, пам'ять про які дійшла до нас настільки фрагментарно, що ні в чому не можна бути впевненим. Усе тут - напівказка-напівбувальщина. У нашій історії знайдеться чимало сторінок, оплакуваних і досі. Але вони не складають всієї "книги буття українського народу". Коли я забуваю про це, книги нагадують мені: немає лиха без добра, біда і щастя завжди крокують пліч-о-пліч. Якби про кінематограф як засіб пропаганди (звісно ж, у позитивному значенні цього слова, бо пропагувати можна не лише ненависть, зверхність і ворожнечу, а й національну історію та культуру, наступність поколінь, цінності дружби, любові, взаємної підтримки, мужності тощо) хоча б зрідка згадувала держава, то одного чудового дня ми могли б отримати якісний і нешовіністичний український історично-пригодницький фільм. Сподіваюсь колись дожити до цього дня. І повернути наше загублене і майже втрачене минуле, присвоєне різними охочими до цього сусідами. Таке ненав'язливе патріотичне виховання теж, як не дивно, є складовою національної безпеки (з якою у нас постійно були кепські справи). І останнє - ілюстрації. Чудові, як зазвичай і буває у Максима Паленка (після Владислава Єрка він є одним із улюблених моїх художників-ілюстраторів), живі, іронічні й героїчні. Вони ще більше наблизять Вас до тексту. Придивіться до шолома, перевернутого догори дриґом, - і побачите тризуб. Я можу помилятися, але, здається хлопчик на останній внутрішній ілюстрації (с.301) дуже схожий на самого пана Володимира Рутківського? Отже, перед нашими очима постає не просто текст, а палімпсест, на якому крізь свіжі записи й зображення проступають давні письмена й туманні постаті княжого руського минулого і ще багатьох інших шарів нашої історії.
"Тиша і спокій панували навкруги. Не диміли сторожові вогні в засульських дібровах. Та й самих дібров уже не було. Не здіймалася курява на дорогах. Лише ген-ген, біля самого обрію, сріблом віддавали широкі присульські заплави. І ніде жодного половця".
Невже минулося? Нарешті спокій? Ні, здалося, бо спокій нам тільки сниться. У кожного покоління свої турботи.
UPD від 17 грудня 2013 року. "Сторожову заставу" таки буде екранізовано: сценарій напише Сашко Дерманський; режисер - Юрій Ковальов. Вихід стрічки заплановано на 2015 рік. Ура, панове!
15 понравилось
