Скарбниця української класики

Т ь о т я
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Д я д ь к о Т а р а с
— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом...

Мокій: Я - Українець!
Тьотя: Та українці - то не руські люди? Не руські питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій: Вони такі росіяни, як росіяни - українці...

Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра

Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш".

Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... Ти бачиш Україну — привітай!

...все те дике каміння, що розсілось по схилах амфітеатром, як в древнім театрі, задивившись на сцену моря, де місяць творить свою одвічну містерію.

Галичина - наша, українська земля, і галичани - наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них ...

- А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде - побачимо.

Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто...