Здається, ще в університеті, серед майже нескінченного потоку необхідних до прочитання книжок, трапився мені Домонтович та його “Дівчинка з ведмедиком”. І це було так несхоже на усіх його сучасників, Винниченка, Рильського, Хвильового, що й зараз із задоволенням перечитаю. Неординарні сюжети, людина на зламі епох, культур, війни, мистецтва... Коли немає нічого сталого і все змінюється повсякчас. Та ж сама тема і в збірці “Спрага музики”, яку, по правді, варто було б назвати “Без ґрунту” — за назвою найбільшої повісті у збірці, та і за основною темою, все ж про музику тут доволі мало)
“Без ґрунту” — повість про “фахівця з архітектурних пам’яток”, котрий приїздить на розгляд подальшої долі церкви початку 20 сторіччя, а насправді — більше про самого архітектора, творця церкви Степана Линника. Його заперечення усього шаблонного, стандартного мистецтва зі звичними пасторальними пейзажами, його пошуків коріння у варягів, а не у класицизмі, його працю на межі до знемоги.
Решта оповідань у збірці описують ту ж саму ситуацію на межі, стан, коли немає опертя, коли ніщо не залишається таким, як було вчора. Але найбільше мене зачепила романізована біографія ван Гога. Ніколи особливо не цікавилася його життєписом і хоч знала і про абсент, і про божевілля, але... Наскільки ж він був поламаним. Як шукав себе і ніяк не міг знайти. Як зрікався всього і себе, аби його любили. Як працював до крайнього виснаження і змагався з демонами. “Господи, храни сумасшедших” ©. Якби всі біографії були написані таким чином! Тепер я хочу збірку біографій від Домонтовича, тільки її ніде не дістати, на жаль. Якщо ви цікавитеся життям ван Гога, “Самотній мандрівник простує по самотній дорозі” — просто обов’язкове до прочитання.
Сам же В. Домонтович (саме В., ніяких імен) — постать не менш загадкова і цікава, ніж написані ним біографії. Справжнє ім’я — Віктор Петров, був серед тих, хто створив початки неокласики в українській культурі 20-х років, такій потужній, що про неї вже не можна було говорити як про відгалуження російської. Писав під псевдонімом. Під час Другої світової війни був подвійним агентом і розвідником (а дані про нього дослідники досі не можуть отримати з архівів СБУ). Публікував історіософічні та мистецтвознавчі праці в Німеччині під псевдонімом Віктора Бера, в тому числі про те, що українці митці були жертвами терору. Зник на понад рік, а тоді з’явився у Москві, без наукових ступенів, права публікації, без жодної згадки про минуле. Якби написати біографію самого Петрова-Домонтовича, теж вийшов би непоганий пригодницький роман)
Як результат, оповідання і повісті Домонтовича будуть цікаві всім, хто хоче якісної цікавої прози, хоч і без психологічного перенапруження. Трішки потрібно звикнути до авторського правопису (все ж, початок 20 сторіччя, але якщо ви часто дивитеся СТБ, то все гаразд)), але це зовсім дрібниця.
8 понравилось
