Смерть за плечима

Паскудний текст. Якби моє знайомство з Франком почалося з повісті "Основи суспільності", я б не брала до рук його книги. Зовсім не моє чтиво. Немов тебе опустили на дно смердючого болота і змусили перебувати там доти, доки не дочитаєш до кінця. Дочитала. Відчулася ще бруднішою. Не по мені. Звичайно, саме в цьому і криється задум автора: показати, як почувається вищим верствам суспільства, які, як п'явки, п'ють кров людську. Але все одно читати дуже неприємно. А література - це все-таки мистецтво. А отже, про прекрасне.

Парадоксально, але я досі не читав цієї повісті, попри те що 30 років тому навіть грав головну роль в її постановці. Ось один з кадрів (зустріч капітана Ангаровича з Гіршем).

Може саме тому що грав, уявляв, що нібито знайомий з оригінальним твором - хибне враження. Повість набагато різноплановіша: взагалі Франко майстерно перетворює фактично кримінальний сюжет (доволі динамічний і, до речі, реальний) на справжній соціально-психологічний роман з глибоким пропрацюванням характерів, з виром емоцій і рефлексій та ненав'язливою мудрістю. І це не лише "Для домашнього огнища". А "Сойчине крило", а "Лель і Полель", а, як на мене, найдоконаніші "Перехресні стежки"? Навіть шкільна "обязаловка", "Борислав сміється" зараз, в рік 170-ліття автора, читається з захватом!

Переказувати сюжет не має потреби: це чудово зробив Михайло Грушевський в "Літературних студіях", що, до речі, можна наводити як еталонний переказ.

Чи засуджує сюжетного злодія Франко? Безперечно, ось тільки цим злодієм виявляється не лише номінальна злодійка Анеля Ангаровичева, а головним чином імперське лицемірне суспільство з викривленим кодексом честі, гіперболізованим снобізмом та гіпертрофованою емпатією до упосліджених. Це яскраво постає в пристрасному фінальному монолозі героїні, в якому вона не заперечує вину, не виправдовується, але виявляє власним індивідуальним злочином - злочинність самої системи моральних координат. Якоюсь мірою Анеля своїм самогубством навіть викликає миттєву реакцію всепрощення, а надалі стійкого і послідовного бажання спокутувати. Це не можна назвати месіанством, але... Зрештою і Христос був засуджений як злочинець і страчений між двома розбійниками...

************

Парадоксально, но я до сих пор не читал эту повесть, несмотря на то, что 30 лет назад даже играл главную роль в ее постановке. Вот один из кадров (встреча капитана Ангаровича с Гиршем). Может именно потому что играл, представлял, что якобы знаком с оригинальным произведением – ложное впечатление. Повесть гораздо разноплановее: вообще Франко мастерски превращает фактически криминальный сюжет (достаточно динамичный и, кстати, реальный) в настоящий социально-психологический роман с глубокой проработкой характеров, с водоворотом эмоций и рефлексий и ненавязчивой мудростью. И это не только "Для домашнего очага". А "Сойкино крыло", а "Лель и Полель", а, по-моему, самые совершенные "Перекрестные тропы"? Даже школьная "обязаловка", "Борислав смеется" сейчас, в год 170-летия автора, читается с упоением!

Пересказывать сюжет нет необходимости: это прекрасно сделал Михаил Грушевский в "Литературных студиях", что, кстати, можно приводить как эталонное изложение.

Осуждает ли сюжетного злодея Франко? Бесспорно, вот только этим злодеем оказывается не только номинальная преступница Анеля Ангаровичева, а главным образом имперское лицемерное общество с искаженным кодексом чести, гиперболизированным снобизмом и гипертрофированной эмпатией к униженным. Это ярко предстает в страстном финальном монологе героини, в котором она не отрицает вину, не оправдывается, но выкрывает собственным индивидуальным преступлением – преступность самой системы нравственных координат. В какой-то степени Анеля своим самоубийством даже вызывает мгновенную реакцию всепрощения, а в дальнейшем стойкого и последовательного желания искупления. Это нельзя назвать мессианством, однако... В конце концов и Христос был осужден как преступник и казнен между двумя разбойниками...