Сараєво для початківців

На початку березня 2022 року я питала в людей, хто що читає. І була здивована однією відповіддю: молодий чоловік, який живе під Харковом, а ту місцевість обстрілювали щодня і була посутня небезпека облоги, запійно читав про блокаду Сараєва. «Навіщо?» -спитала я. Він пояснив: «Я, - каже, - читаю книжки про війну, яка вже закінчилася, і ті, хто про неї розказують, уціліли».

Ганна Улюра «Писати війну»

Наверное, поэтому и я сейчас запойно читаю подобные книги. В случае с "Сараєво для початківців" - перечитываю. Читала ее сразу. как купила в 2017 году. Разница между тем и этим прочтением оказалось в том, что сейчас некоторое из просто теории перетекло в опыт, пережитый мной за эти два года.

Взять, допустим эту цитату. Ведь это же терроризм чистой воды ответить тем же обидчику, не правда ли? Как так можно. срочно созвать комиссию ООН, дикость совершеннейшая же...

Или про счастливые или не счастливые районы в городе. Или когда было затемнение в городе после комендантского часа, я чувствовала то же самое, прям током ударило. когда перечитывала эти строчки. Еще. было больно смотреть на город, который постепенно пустеет, центр, в котором практически нет прохожих и машин, очень хорошо понимаю чувства Озрена Кебо. А еще, очереди, до сих пор накрывает от воспоминаний, как стояла в очереди в аптеку, под мокрым снегом, с 6 утра, сколько наслушалась в очереди, а лекарств не было, ждали пока привезут.. Дождались через 7 часов, чтобы перед кассой уже, вырубился свет, а значит и терминал, от очередного взрыва слышного в стылом воздухе... Так я и вернулась домой ни с чем. А сколько очередей за гуманитаркой, водой, хлебом и снова в аптеку...

В книге страшные вещи описываются с иронией, без которой можно просто было сойти с ума. Как можно было жить в городе, который обстреливался с гор окружающих его ежедневно? Как можно было жить в городе. где стреляли снайперы, вот прям в том и в том здании, и все об этом знали и все равно их маршруты проходили по тем улицам. Тяжело было читать описания детских смертей, от мин и самое страшное, пуль снайпера. Голод, холод, согревались тем, что палили книги из собственных библиотек, опасность передвижения по улицам, опасность, которая подстерегала и в домах... Просто каждодневное унижение людского достоинства. В окружении стран, которые смотрели на это больше трех лет.

Читая книгу я убедилась, что Европа выражала обеспокоенность еще тогда. И никому не нужна чужая война. если она не затрагивает его лично.

...розчарування — це завжди санкція за хибні очікування. У перші місяці війни Сараєво фанатично вірило: у справедливість міжнародної спільноти, яка 1945-го була заприсяглася, що більше ніколи такого не допустить

Сараєво — місто, яким пожертвували. Паскаль Брюкнер каже, що немає нижнього порога терпимості Європи, коли йдеться про це місто. Це означає, що будь-яке наше страждання вони здатні витерпіти. Тут відкривається один незручний факт: Сараєво географічно належить до Європи. А Європа цю його приналежність політично заперечує. Так і виходить, що серби тримають окупованою частину Європи, якої та зреклася, аби не соромитися самої себе.

Медиа  долгих три года говорило про Сараево,  пока там происходило что-то подобное: "Двоє дівчаток утратили по нозі, одна — ногу й руку. Треба чути, як диктор це вимовляє — наче вони черевички загубили"...

Самое ужасное, помимо смертей. конечно, что эти войны ранят не одно поколение, даже тех, кто воочию не видел ее. Травма потом будет преследовать детей, внуков и правнуков выживших. И мир между людьми так хрупок и не надежен. Иллюзий уже не осталось.

Уся та географія — суто історичний процес. Мілошевич зрозумів це, звідти й такі руйнування. Що означають для його країни сто років ганьби супроти якоїсь тисячі кілометрів? Санкції — проміжний епізод, ними історія не починається та не закінчується. Коли мине сто років, коли все це забудеться, його, цілком імовірно, прославлятимуть як найвеличнішого сина своєї землі. На це він і розраховує, тому нищить із пристрасною затятістю, бо наприкінці порахують не перерізані горла, а самі лише відвойовані кілометри.

Про смерть, життя, воду та особливу науку, як правильно перебігати перехрестя, де працює снайпер.

Коли-небудь у світовій літературі з’явиться короткий роман-печворк, який обов’язково скопіює назву роману Озрена Кебо і назветься «Донбас для початківців». Його теж перекладуть десятком мов і біля кожного прізвища та прізвиська тих, що ми їх зараз чуємо у новинах, будуть стояти такі самі примітки, які стоять біля прізвищ у романі «Сараєво для початківців». Наприклад, «воєнний злочинець, засуджений на п’ятнадцять років», або «ідеолог українофобії та організатор військових злочинів, вбитий під час визволення Луганську ВСУ», або «воєнний злочинець, визнаний винним у вбивстві мирного населення, узятого у заручники у Донецьку». Але то буде колись.

У минулому році видавництво Діскурсус, наче раптом усвідомивши, що наскільки описані події та емоції близькі зараз українцям, видало роман герцеговинца Озрена Кебо, який під час Балканського конфлікту свідомо залишився у Сараєво. У місті, яке сербські війська узяли у облогу і тримали її декілька років, регулярно обстрілюючи його з мінометів та снайперських позицій. Кебо пощастило вижити і він написав свій клаптиковий роман-біль і видав його у 1996 році.

«Сараєво для початківців» складається з коротких нарисів про важливу науку виживання у місті, охопленому війною. Про те, як треба бігти перехрестя, де працює снайпер. Про те, на скільки справ вистачить 5 л води. Про те, як важливо мати величезну бібліотеку – бо вона добре горить, а це означає, що можна буде нагріти собі цілий обід раз на 36 годин. Про те, як на снігу виглядає кров трирічного хлопчика, якого точним пострілом у голову вбив сербський снайпер. Про те, у які саме ігри грають у захищеному від куль майданчику діти без кінцівок. Про те, на якому боці автобуса треба сидіти, аби доїхати живим до місця призначення. Про те, скільки треба чекати після падіння мини, аби вийти і допомогти пораненим.

Кебо пише про Сараєво та про людей, які втекли з нього. Про своїх знайомих та друзів, про сильних та слабких. Він пише про невідворотність та послідовність, про раптовість та постійність. Пише щиро та відверто, читати його роман і страшно, і соромно одночасно. Страшно, бо це не вигадки, а справжня документалістика. А соромно, бо виявляться, ти геть нічого з тих страшних подій не знаєш, не хотів цього знати і впевнений, що й далі б нормально жив без цих надлишкових знань.

Сьогодні Україна щодня дивується – як цивілізований світ дозволяє Росії шматувати снарядами європейську країну? Чому, шокована, не протистоїть злу? Чому щодня вмирають люди, яким ще жити й жити? А відповідь ось тут, у «Сараєво для початківців». Бо все це вже було двадцять років тому. Бо безневинні люди вже вмирали сотнями, бо світу вже розказували про те, що вони обстрілюють самі себе, а на фотографіях із місця вибухів розкидані манекени, а не люди. Бо

«…байдужість близька до самої суті зла. Тому що забезпечує злу алібі. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилось багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що варто б було за будь-яку ціну забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам’ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери».

Добре, що Україна вчасно зрозуміла, що світу начхати на «ще одну могилу у Донецьку». І протистоїть злу на всіх фронтах. А «Донбас для початківців» ще колись вийде багатотисячним тиражем. Як тільки скінчиться війна. Цього варто почекати, а поки прочитати «Сараєво для початківців». Аби потім порівняти, в кого роман-печковорк вийшов строкатіше.

Шесть часов до Стокгольма и прямой рейс из Арланды в Сараево. Мы попадаем в третью страну из квеста Вокруг света за 80 книг... и оказываемся в 1992 году, в 5 апреля, в первый день войны. Озрен Кебо остался в Сараево и описал, как это было - снайперы на крышах, свист снарядов, гуманитарные пайки и вода, которую использовали по три раза. А на фоне - новости, и Джон Мейджор, заявляющий, что вот теперь-то Радовану Караджичу точно можно доверять. Нет, вот теперь. Не, ну теперь-то точно можно.

Десять лет назад я делила тихую пражскую квартирку с одним юношей из Сараева. Его звали Мирза, и он родился в подвале за городом в смешанной сербско-боснийской семье. Повлияла ли на него боснийская война? Наверняка. Всплывала ли она в наших разговорах часто? Нет, совершенно нет.

Он приходился почти ровесником тому малышу в цветном комбинезоне из книги Кебо. Мирза вырос и успел начать завидовать жителям Белграда, потому что туда, в отличие от Сараева, с концертами приезжали мировые звезды. Малышу в комбинезоне повезло меньше.

У этой книги есть один главный и наверняка неожиданный для самого автора читатель - и кажется, в эту категорию можно отнести всех, кто писал рецензии на эту книгу до меня. Это человек, живущий на войне. Причем живущий там, где вроде как этой войне не место - в четырех, к примеру, часах езды от таблички "Евросоюз". Казалось бы, сама эта табличка, воткнутая в землю, должна распространять вокруг себя круги цивилизованности и уверенности в завтрашнем дне на многие километры. Но она этого не делает, и под печальным, полным глубокой озабоченности взором этой таблички живет Кебо - или тот, другой, читающий Кебо - и не знает, придет ли он завтра домой, будет ли на этом месте еще стоять его дом, и окажется ли рядом подходящий подвал на случай, если послышится "плоп" и свист.

Есть еще другой читатель, для которого Кебо, наверное, и писал - это европеец, у которого на улицах клумбы, кофейные палатки и велосипеды, а самые опасные снаряды с неба запускают голуби. Такой читатель проникнется или ужаснется, а более искушенный попробует в чем-нибудь уличить.

А есть я, которая совсем не первое и не второе. Я зритель из будущего тридцать лет спустя с бесперебойным доступом к любым последствиям военных действий, дата обновления - два часа назад. Не знаю, сколько нас, но наверняка больше одного. Мы, эти зрители, с одной стороны ничего не видели толком, а с другой стороны нас уже ничем не проймешь. Наш (мой) взгляд цепляется за список не ушедших на растопку книжек и засилье "высокой эротики". У меня (нас) огромная экспертность в наблюдении за страданиями, но если закинуть нас за стену, мы станем такими же "початківцями" с нулевым уровнем подготовки. Поэтому я запомнила, на всякий случай, как правильно ложиться на землю, если раздался "плоп".

p.s. пока я вымучивала из себя эту рецензию, в Гааге умер Ратко Младич. В некотором роде - историческое событие.