Цитаты из книги Кобзар

Заповіт Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани, і гори — Все покину і полину До самого бога Молитися... а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине — Якби сама, ще б нічого, А то й стара мати, Що привела на світ божий, Мусить погибати. Серце в'яне співаючи, Коли знає за що; Люде серця не побачать, А скажуть — ледащо! Кохайтеся ж, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Знущаються вами.

Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна . І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

Раз добром нагріте серце вік не прохолоне.

Світає, край неба палає

Світає, край неба палає; Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє. Степи, лани мріють; Між ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились; Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою. Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає… І нема тому почину, І краю немає!

Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється, ожива, як їх почує.

Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!

А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму – нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш.

По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка!

А правда наша п'яна спить.

Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки!

І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.

Сльозами моря не долить.

В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра.

Борітеся - поборете...

КАВКАЗ

І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?

Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому.

І буде варт на світі жить, Як матимеш кого любить.

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому.