Цей роман із тієї ж обойми, що і «Брешуть не тільки вбивці», тобто від Апріорі. І теж читала у «Всесвіті». Обидва рази окрім «цільових» романів підчитувала й інше. От із цього номеру палко (!) рекомендую оповідання Бернарда Маламуда «Німецький біженець».
Але повернімося до «Таємниці». Цікаво, що не зважаючи на те, що автор перекладу той самий, помітно, що оригінальний текст геть інший, сухуватий. А тому і не були присутніми у тексті ніякі словесні викрутаси. Через двадцять років після бучного студентського вечора перед ясні очі теперішнього стокгольмського тихого антиквара Югана Гумана з’являється давній знайомий Лейф Берггрен. Він довгий час жив у Південній Америці і привіз звідти купу різних дрібничок, які волів би продати. Продивляючись імена місцевих антикварів, він побачив знайоме і вирішив звернутися саме до Гумана. Він залишає у лавці фігурку мексиканського божка, як приклад, запрошує антиквара на вечерю, після якої домовляється про зустріч, щоб оглянути інші привезені речі. Всю вечерю він поводиться досить дивно, а на зустріч взагалі не з’являється. Проте наступного ранку у лавці антиквара з’являється комісар поліції Енсон і повідомляє, що Лейфа вбито. І Гуман – найперший підозрюваний. Щоб довести свою невинуватість простий антиквар вимушений сам провести власне розслідування.
Із усього роману мені сподобалася лише кішечка Клео, з якою Гуман періодично ділиться своїми роздумами. Все інше, включаючи «діяльність» поліції, якусь аж надто відкритість всіх учасників подій (ну, хто, скажіть мені, викладає все начистоту першому ліпшому, хто спитає??) та нагромадження цих самих подій і версій – ні. В певний момент я почала навіть сумувати над словами і читала як то кажуть по діагоналі. Якщо після «Брешуть не тільки вбивці» я захотіла почитати інші детективи Ланґ, то тут я однозначно розпрощалася із автором.
10 понравилось
