Антологія української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана

Леонід Талалай: СЕРПЕНЬ Ще спека не спала, але відчува Не спрагу, а втому пожухла трава, І скаржиться джміль, оголяючи жало, Що сон найсолодший йому обірвали. І ніби за обрієм стука підкова, І літо ляга під осінню косу. І доки троянду коханій несу, У ній висихає краплина ранкова, – І колір не той, і пелюстка не та, І ніби обмовились словом уста І намагаються вдруге сказати, Іще не відчувши болючої втрати. У чаші моїй ще не видихавсь мед, І квіти не всі полягли на покосі, Та сонце сміється, немов Архімед, Перевертаючи Землю на осінь.