Повне зібрання прозових творів. Том 2

После первого тома я сразу же взялась за второй. В нём меньше рассказов, но они более объёмные. Из них я знала, и с радостью перечитала, пять: «Поклик Ктулху», «Натура для Пікмана», «Таємничий будинок у туманній височині», «Срібний ключ», «Барва з позамежжя світу».

И познакомилась со семью, для меня, новыми. Из которых мне полюбились два:

«Справа Чарльза Декстера Ворда» — я люблю рассказы такого типа. Было интересно читать про Джозефа Кервена, и не менее увлекательно про Чарльза. Мне было жаль его и его родителей.

«Жахіття Данвіча» — этот рассказ сразу, одним своим названием, зацепил моё внимание, и пока я до него добралась, появились большие ожидания. И они полностью оправдались! Я с интересом и ужасом читала про то, кого вырастили Уотлі. Описание внешности было довольно таки мерзким. Было жаль тех, кто пострадал от той твари. Я прям прочувствовала их ужас.

Мне также понравился «Сновидні пошуки незвіданого Кадата», но я успела устать от путешествия Картера... Больше всего мне запомнились моменты с котиками, они милые, и упырями, порадовало появление Пікмана. И мне понравился конец.

Было любопытно узнать «Історія Некрономікону», столь страшной и знаменитой книги.

И три рассказа: «Нащадок», «Дуже давній народ» и «Ібід» мне не зашли.

Как и в первой книге, я очень благодарна за сноски, которые позволили лучше понять произведения.

Коли вже свідомо береш до рук другий том “Повного зібрання творів” Говарда Філіпса Лавкрафта, в голові зринає запитання: “Чи боявся ти темряви до цього?”. Перший том прочитав давно та на одному диханні, але про нього я так нічого і не сказав, тому постараюся виразити свої враження від двох книг разом. Я досі не читав навіть всіма оспіваного Едгара По, який був прототипом для самого Лавкрафта. Та думаю, що це не є якимось обов'язковим бекграундом для ознайомлення із творчістю самого автора.

Напевно, всім відомий посланець Древніх богів Ктулху із Р'льєху, цей образ можна вважати magnum opus для Лавкрафта і його власної міфології. Хоча, подолавши вже два томи його творчого доробку, можу сказати, що у автора є набагато атмосферніші та жахливіші тексти. Подорожуючи сторінками творів на межі свідомості, божевілля і снів, читач має зрозуміти, що Лавкрафт - це край раціональності. Жах, який на вас чекає - це щось підсвідоме, щось настільки жахливе, що не піддається опису. Ви ніколи не змалюєте цілком образ повзучого хаосу Ньярлатотепа чи демонічного султана Азатота. А самі люди - мізерні та примітивні створіння на полі бою вищих сил, яких нам просто не осягнути. Манера письма автора настільки атмосферна, що читаючи ви не просто відчуватимете себе глядачами, а й учасниками Салемських процесів над відьмами, Аркгемських окультних ритуалів чи Данвічських жахіть.

Крім того, що Говард Філіпс Лавкрафт просто неймовірний оповідач, він ще й дуже цікава особистість. Архів листування автора вважається найбільшим у світі. Також йому часто закидують расизм і сексизм, тільки через те, що у його творах ви не зустрінете симпатичної і хорошої жінки, яка б ще й дожила до кінця оповіді. Або непідвладного злим силам чорношкірого чи метиса. Проте Лавкрафт був і одружений, і вважав мусульманів расою інтелектуалів, на щабель вищою від нас. Саме за такі звинувачення всесвітньо відома премія “World fantasy award” у 2015 році востаннє мала вигляд погруддя Лавкрафта.