Родаки

- Няню, ви маєте, до фрасової каріки, якусь совість, – швидко оговтавшись, раптом зарепетувала тітка Маргарита. – Ми стілько курей зарізали, два барани, наварили поливки, два горщики голубців, напекли всякої смакоти і што тепер – сесе пропаде, бо вам перехотілося вмирати?

- Покойників не можна споювати.
– А чому, солодкий сватику? – запитав збентежено пан вчитель.
Адмірал довго думав-думав і бовкнув:
– Бо покійник не має того здоров’я й удовольствія, што при жизни.

Творячи білий світ, Богонько спланував так, аби за найнеймовірніших ситуацій жебрак міг викрутитись і вижити, не забувши ще й облапошити і надути ближнього.

Моя заява про науку настільки спантеличила бабу, що бідна одразу подумала: або вона сходить із розуму, або світ шалено мчить до загибелі.

Чимось нестерпно-бентежним запахло мені – то був дух молодої самогонки-сливлянки. Я собі мислю, що тої миті в мені прокинулись і заграли родові гени, і я войовничо захотів у світ. Мамка не на жарт перелякались: цілий тиждень я ангелятком грівся під серцем, не подаючи ознак великої стурбованості, а тут раптово почав копатись і лускати руками в живіт, як грек у ворота нещасної Трої.

Хіба вам ніколи не траплялось зустрічати в житті людей зовсім непримітних, таких собі сіреньких мишенят. Однак варто під цю невиразність підсунути керівне крісло, як дрібний гризунчик вмить облагороджується і стає білогривим скакуном. У кріслі він набирає неймовірної ваги, чинності, пихи і значущості.

Найвередливішою виявилась біла несучка. Вона ізсампочатку, тільки-но вліз на хлів, почала на чистій літературній мадярській мові читати мені про мораль.

У небесах птахи так дзвінко заливались піснями, що в деяких солов’їв на льоту розривались серця. Навіть старезний і славний українсько-русинсько-російсько-мадярсько-жидівський варош Мукачево у світлі благодатної аури Ловачки враз перевтілювався, дивовижно молодів і ставав добрим та щедрим.

У нашого чоловіка, коли запахне поживою, притьмом вибухають такі таланти, що й древні мудреці повмирали би із заздрощів.