Китайська модель. Політична меритократія та межі демократії

Не можна заперечувати факту поширеного суспільного невдоволення у Китаї. Згідно з однією оцінкою, у 2010 році відбулося 180 000 «масових інцидентів» – від страйків до бунтів і демонстрацій, що вдвічі більше, ніж у 2006 році.

Політичні еліти, схильні до пихатості, повинні боротися за те, щоб бути скромними й привабливими для людей. Політичні еліти, зацікавлені у відборі людей зі своїх суспільних груп, повинні прагнути до представництва різних суспільних груп у державному управлінні.

Якщо метою є виявлення правителів, які прагнуть служити громаді, то мінімальною умовою буде вилучення тих, хто явно завдає цій громаді шкоду.

Батьки-засновники Америки вважали безпартійну систему найкращою для тієї демократії, якої вони прагнули, а британський теоретик лібералізму XIX століття Джон Стюарт Мілль подібним чином виступав проти політичних партій як виразників партійних інтересів, а не загального блага.

Якщо правда, що найкращим способом примусити владні еліти прислухатися до потреб бідних є стимулювання перемішування різних суспільних класів у рамках політичної освіти, то Китай на правильному історичному шляху.